В українських антикорупційних справах за останні роки склалася зручна для всіх практика. Обвинувачений у злочині проти держави укладає угоду з прокурором, частину грошей повертає до бюджету, а частину перераховує приватному благодійному фонду на армію. Суд затверджує, прокуратура звітує про мільйони для фронту, обвинувачений отримує м’який вирок. Питання, яке лежить на поверхні, при цьому не звучало: якщо шкоду заподіяно державі, чому гроші йдуть не державі? Днями його поставив суд, і відповіді досі немає.
Йдеться про справу Олександра Качного, нардепа IX скликання від нині забороненої ОПЗЖ. У квітні НАБУ і САП повідомили йому про підозру в незаконному збагаченні на 12,7 млн грн: котедж із землею в Коблеві за 1,694 млн, квартира в центрі Києва за 5,632 млн і ще 5,656 млн на її елітний ремонт, набуті у 2020-2021 роках понад задекларовані доходи. За угодою, як повідомила САП, Качний визнав вину, погодився на спецконфіскацію 12,98 млн грн і на переказ 3 млн грн фонду «Повернись живим». Суддя ВАКС Ірина Тесленко угоду не затвердила. Претензій до грошей для держави суд не мав. Проблемою стали саме 3 мільйони: суд визнав, що переказ на рахунок приватного фонду, а не на рахунки НБУ чи Міноборони, не відповідає інтересам суспільства, бо подальша доля грошей перебуває поза контролем і сторін угоди, і суду. Крім того, обов’язок задонатити, записаний в угоду, на думку суду, позбавляє цю дію добровільності.
САП назвала рішення негативним прецедентом. Сергій Стерненко написав, що суддя «заблокувала донат». Але що саме заблоковано? Право Качного задонатити армії хоч 3, хоч 100 мільйонів ніхто не відбирав, він може зробити це сьогодні ж і без жодного прокурора. Суд відмовився зробити інше: перетворити цей внесок на умову кримінальної угоди. І тут починається право, а не емоції.
Угоди регулює глава 35 КПК. Стаття 472 прямо перелічує, що в угоді про визнання винуватості зазначається. Серед майнових умов там є лише дві: відшкодування державі збитків і спеціальна конфіскація, яка теж іде державі. Благодійного внеску приватній організації в цьому переліку немає. Тобто закон, описуючи, чим обвинувачений розплачується за угодою, знає одного адресата. Друга норма, частина 7 статті 474, зобов’язує суд відмовити в затвердженні угоди, якщо її умови не відповідають інтересам суспільства. Суддя Тесленко не вийшла за межі закону, вона застосувала його пряму норму до умови, до якої цю норму досі ніхто не прикладав. І третє: законний канал пожертв на армію в держави існує давно. Стаття 15 Закону «Про Збройні Сили України» дозволяє фінансувати військо за рахунок пожертв у порядку, визначеному урядом, і такий порядок затверджено постановою Кабміну № 339 ще 2015 року. Державний механізм пожертв прописаний понад 10 років, а механізм переказу грошей з кримінальної угоди приватному фонду не прописаний ніде.
Як же тоді він став нормою? Через практику, яку ніхто не оскаржував, бо всіх учасників вона влаштовувала, а потерпіла сторона, держава, у цих домовленостях голосу не мала. Найкраще масштаб видно на угоді Сергія Пашинського. Як розповідало Радіо Свобода, слідство вважає його одним з організаторів схеми заволодіння нафтопродуктами майже на мільярд гривень. За угодою він відшкодовує державі 600 млн грн частинами протягом 2,5 року, а ще 400 млн отримує «Повернись живим» і 100 млн «Спільнота Стерненка», причому останній мають перерахувати впродовж 30 днів після вироку. Злочин проти держави, а пів мільярда йде двом приватним організаціям. Тодішня позиція суду, яку пояснила Віра Михайленко, голова ВАКС у 2023-2026 роках, полягала в тому, що куди і скільки платити, вирішують сторони, а суд перевірений фонд не відкидає. За даними САП, лише «Спільнота Стерненка» отримала за угодами 44 млн грн, а загалом за три роки на потреби оборони за угодами передано близько 2,9 млрд грн. Ухвала у справі Качного поставила під сумнів увесь цей налагоджений механізм, тому й викликала таку бурю.
Юридичної відповіді на головне питання досі немає. Немає закону, процедури вибору фонду, критеріїв, за якими 400 мільйонів отримує один фонд, а 100 інший. Це вирішують між собою прокурор і обвинувачений, розпоряджаючись грошима, які держава могла б стягнути як потерпіла сторона. Аргументи САП, а саме висока довіра до фондів, оперативність і відкрита звітність, є аргументами доцільності, а не права. Довіра до бренду не уповноважує прокурора розпоряджатися тим, що належить державі. А теза САП, що донат є «компенсацією суспільству шкоди», обертається проти неї самої: якщо це компенсація шкоди, то за статтею 472 вона має йти державі.
Про прозорість теж варто говорити точно. Звітність «Повернись живим» справді зразкова, і ніхто не звинувачує фонди у нецільовому використанні грошей. Але це добра воля фонду, а не обов’язок. Відповідальність формально є: стаття 191 Кримінального кодексу про привласнення діє для всіх, для керівників приватних організацій є стаття 364-1. Проте щоб ці статті запрацювали, порушення хтось має помітити, а обов’язкового аудиту приватного фонду не існує. Бюджетна гривня живе в іншому режимі: її використання контролює Рахункова палата за статтею 98 Конституції, Бюджетний кодекс встановлює відповідальність за нецільове використання у статтях 116 і 119, Кримінальний кодекс має окрему статтю 210, а КУпАП статтю 164-12. Військова таємниця обмежує публічність окремих витрат, але не скасовує того, що в державних грошей є розпорядник, який за них звітує і відповідає.
Найглибше суть конструкції розкриває аргумент про добровільність. Євген Крапивін з Лабораторії законодавчих ініціатив зауважує, що якби обвинувачений не взяв на себе зобов’язання задонатити, угоди б не було. Отже, донат є ціною угоди, тобто частиною розплати за злочин. Тільки ця розплата йде не державі, а організації, яку обрали самі сторони. Обвинувачений отримує м’який вирок і образ патріота, прокуратура гучну звітність, фонд гроші й медійний ефект. Держава отримує те, що залишилося. Крапивін раніше звертав увагу й на проблему походження таких грошей. У справі Качного вона звучить особливо промовисто: людину звинувачують у тому, що вона не може пояснити походження статків, а частину цих грошей мали перерахувати туди, де їх подальшу долю не контролює ніхто, крім самого одержувача.
Проблему вже визнають і в парламенті. Сергій Власенко зареєстрував законопроєкт № 15563, одна з ідей якого полягає в тому, що «донат» в угоді можливий лише грошима, які йдуть до держбюджету або цивільному позивачу за рішенням суду. Іншу його ідею, обов’язкову публікацію угод, експерти критикують, бо вона може зруйнувати викривальні показання в топкорупційних справах. Але першу навіть критики вважають такою, що має підґрунтя.
Прихильники угоди Качного нагадують, що через хворобу депутат у загальному порядку може взагалі уникнути відповідальності. Але суд прямо залишив сторонам можливість подати угоду повторно після усунення підстав для відмови. Щоб прибрати головну з них, досить змінити реквізити: перерахувати ті самі 3 мільйони на спецрахунок НБУ чи Міноборони. Гроші так само підуть на армію, держава збереже над ними контроль. САП натомість обрала загальний порядок розгляду з тяжкохворим обвинуваченим, тобто готова ризикнути всією угодою, але не змінити одержувача 3 мільйонів.
Тому питання не в тому, чому суд «заблокував» донат фонду. Питання в тому, на підставі якої норми прокурор і обвинувачений у злочині проти держави самі вирішують, якій приватній організації дістанеться частина розплати, і чому держава, якій заподіяно шкоду, має з цим миритися. Поки на це немає відповіді, кожна така угода залишається домовленістю двох сторін про гроші, на які має право третя.