Михайло Федоров вийшов зі зверненням. Про корупцію, про кризу управління, про Україну, яку ми маємо побудувати. І сказав там речі, під якими підписався б кожен:
«Так не може працювати сучасна держава. І тим паче не може працювати країна, яка веде війну за своє існування. Ми повинні говорити і про корупцію. Не тому, що це популярне слово. А тому, що під час війни корупція набуває зовсім іншого значення».
Все правильно. Кожне слово. Питання лише одне: де ця людина була попередні сім років?
Сім років вона працювала в системі. Сім років вимагала більше впливу, більше повноважень, більше посад. І корупція їй чомусь не заважала. Ні під час війни, ні до неї. Значення вона, схоже, набувала поступово — рівно в тому темпі, в якому танули апаратні перспективи. А коли відмовили, коли зняли, коли стало ясно, що вертикаль більше не має для нього вакансій, — тоді настало прозріння. І одразу політичне. Не громадянське, не професійне, не покаянне. Політичне.
- Що саме сталося перед прозрінням
- Сім років і жодного паперу
- Про що насправді була відставка
- Щит, який тримався на кріслі
- Найбільше видалення негативних відгуків
- Голобородько, дубль другий
- І останнє — про момент
Що саме сталося перед прозрінням
Нагадаю послідовність, бо в зверненні її акуратно винесли за дужки.
Спершу була липнева відставка з посади міністра оборони і пресконференція, на якій Федоров заявив, що з підходами головнокомандувача Сирського «ми війну не виграємо». Далі була вулиця, яка вийшла на його підтримку. Був єврокомісар з питань оборони Андрюс Кубілюс, який визнав, що про відставку дізнався вже дорогою до Києва. Був президент, який заявив, що Федоров залишиться в команді, а конфлікт між Міноборони і Генштабом назвав системним. І був місяць, протягом якого екс-міністр вимагав не реформ і не розслідувань, а повернення крісла.
А тепер згадаймо, що робив у цей самий місяць сам Федоров. Коли вулиця виходила, він вулицю не підтримав. Він не вийшов навіть до тих, хто виходив за нього. Він мовчав рівно доти, доки мовчання ще могло щось коштувати, і заговорив тоді, коли воно вже не коштувало нічого. Місяць протестів по всій країні — і подяка «кожному за підтримку та активну позицію» від людини, яка цю позицію не поділила в момент, коли за неї платили.
Сім років і жодного паперу
Але припустимо. Припустимо, що прозріння справжнє. Тоді у мене декілька зовсім простих питань, і на кожне з них є документальна відповідь.
Чи звертався Михайло Федоров упродовж семи років до НАБУ, ДБР, СБУ, БЕБ із заявою або повідомленням про відомі йому факти корупції — в Міноборони чи деінде? Скільки відомостей за його заявами внесено до ЄРДР? Чи допитували детективи НАБУ Михайла Федорова щодо повідомлених ним фактів? Чи набув він статусу викривача? А якщо не звертався взагалі — чи допитували його детективи за власною ініціативою, як людину, обізнану з фактами?
Якщо відповідь на всі ці питання — нуль, то, перепрошую, про що саме він говорить? В Україні існує норма, за якою приховування тяжких та особливо тяжких злочинів саме є злочином. І людина, яка публічно пояснює нам, як має працювати сучасна держава, не може цього не знати. А отже, розуміє й наслідок: сім років мовчання про те, що знав, — це не нейтралітет. Або він не знав нічого — і тоді вся заява коштує рівно стільки, скільки коштує переказ новин. Або знав — і тоді питання до нього не в студії, а в кабінеті з протоколом.
Про що насправді була відставка
Щоб зрозуміти, чому прозріння настало саме зараз, треба подивитися не на крісло, а на те, що до нього прикручене.
Крісло міністра оборони — це розпорядження найбільшим видатковим потоком воюючої держави. Закупівлі засекречені, тож масштаб можна оцінити лише орієнтовно, але навіть обережні цифри промовисті: за десять місяців 2024 року Міноборони відзвітувало про закупівлю та замовлення 1,6 мільйона безпілотників на 114 мільярдів гривень, а ринок 2026 року аналітики на основі тендерів Prozorro оцінювали в 200-300 мільярдів на рік. Це зіставно з річними видатками державного бюджету на всю освіту.
Я детально розібрав цю конструкцію в розслідуванні «Гра потоків». Коротко нагадаю, що там задокументовано, і нехай кожен сам вирішить, чи схоже це на біографію борця з корупцією.
Запоріжжя, 2017 рік. Кримінальне провадження про схему з продажу жінкам неіснуючих «приладів для схуднення». У рапортах кіберполіції, автентичність яких узгоджується з даними судового реєстру, роль Михайла Федорова описана трьома функціями: розміщення реклами, адміністрування сайтів, видалення негативних відгуків. Федорова серед обвинувачених немає, підозру йому не оголошували, а рапорт оперативника — це версія слідства, а не встановлений судом факт. Але справа №335/4283/18 живе дев’ятий рік без вироку. Остання відома ухвала датована 15 січня 2026 року — наступним днем після призначення Федорова міністром оборони.
Мінцифра, 2019-2023. Платежі в «Дії» — штрафи, адмінпослуги, комісії мільйонів громадян — обробляє приватна фінкомпанія, власник якої на момент журналістських публікацій був пов’язаний з онлайн-казино. Сторони цю історію пояснювали по-різному, незалежного аудиту вибору оператора опубліковано не було. Паралельно з’явився податковий анклав «Дія.City». А 15 січня 2026 року, знову ж таки наступного дня після пересадки в Міноборони, в держреєстрі з’явився запис про припинення ДП «Дія» з перетворенням на акціонерне товариство.
Дрони. У 2023 році Держспецзв’язок, діяльність якого уряд спрямовує через міністра цифрової трансформації, закупив дрони Autel за цінами майже вдвічі вищими за ринкові — держава могла переплатити близько 600 мільйонів гривень, а постачальник до того торгував килимами. Сам Федоров тоді відповів журналістам: «Тоді я не моніторив систему». НАБУ відкрило провадження в січні 2024 року, підозр досі нікому не оголошено. Навесні 2026-го правоохоронці повідомили про схему привласнення дронів з проєкту «Армія дронів». А 7 липня 2026 року, за тиждень до публічної відставки, Офіс генпрокурора оголосив про розслідування можливого заволодіння коштами на закупівлі безпілотників майже на 7 мільярдів гривень: за версією слідства, ціни завищували через мережу зі щонайменше 150 ФОПів з ознаками фіктивності.
Жоден із цих епізодів окремо нічого не доводить, і ніхто зі згаданих не визнаний судом винним. Але разом вони складають картину, у якій людина, що сім років жила всередині найбільших потоків держави, чомусь не знайшла жодного приводу написати бодай одну заяву до антикорупційних органів.
Щит, який тримався на кріслі
І тут ми підходимо до найцікавішого. Найважливіше в цій історії — не «хто вкрав», а чому ніколи немає вироку.
Дев’ятий рік без вироку в Запоріжжі. Понад два роки без підозр у справі Autel. Справа про 62 мільйони Держспецзв’язку, у якій Вищий антикорупційний суд відмовив НАБУ, зафіксувавши порушення самих слідчих. Обшуки у справі на сім мільярдів — у розпал апаратного протистояння.
На мою думку, українська практика створює стійке враження, що кримінальна справа, яка роками не закривається і не завершується, працює не як збій системи, а як її інструмент. Вона тримає фігуранта в підвішеному стані рівно доти, доки він в обоймі. Крісло тут не привілей, а запобіжник. І людина, яка щойно цього запобіжника позбулася, раптом виявляє, що корупція — це, виявляється, дуже серйозна проблема.
Найбільше видалення негативних відгуків
У колонці «Людина-вітрина» я вже писав, що вся кар’єра нашого героя — це виконання однієї й тієї самої посадової інструкції зразка 2017 року: розміщувати рекламу, адмініструвати вітрину, видаляти негативні відгуки. Просто масштаб вітрини змінювався.
Так от, звернення про корупцію — це найбільша операція з видалення негативних відгуків за всю його кар’єру. Негативний відгук цього разу — сім років біля потоків, дев’ятирічна справа без вироку, мільярдні провадження і «тоді я не моніторив систему». А видаляється воно найелегантнішим із можливих способів: не спростуванням, а перевзуванням. Учора ти був адміністратором системи — сьогодні ти її викривач. Причому без жодного паперу, який це підтверджує.
Голобородько, дубль другий
Утім, є версія простіша. Це не про корупцію. Це про Голобородька.
Ми це вже бачили. Людина заходить у владу через ненависть українців до корупції, конвертує чужий негатив у власний рейтинг, а виборець голосує не за прізвище, а проти явища. Схема робоча, перевірена, з підтвердженим результатом – результат цей ми, до речі, спостерігаємо сім років поспіль, і одним із його продуктів є сам Федоров. Питання лише в тому, чи справді він вважає українців настільки простими, щоб вони вдруге обрали Голобородька, вже точно знаючи, чим це закінчується.
І останнє — про момент
Він тут головніший за зміст.
Політтехнологи Федорова зчитали поведінку Зеленського в Івано-Франківську абсолютно правильно: там президент фактично відкрив власну передвиборчу кампанію. Гонка стартувала. Тихо, без оголошень, без дат, але стартувала. І в тих, хто сидів у системі сім років, цей інсайд був раніше, ніж у вас. І вони вирішили зробити з нього піар-хід.
Фінт простий і, треба визнати, елегантний. Ти виходиш напередодні і починаєш вимагати змін, оновлення, чесних виборів. А коли за тиждень чи за місяць вибори оголосять — бо рішення про них уже ухвалене і лежить готове, — ти виходиш удруге і кажеш: дивіться, це я. Це моя заява їх зрушила. Це під тиском моєї позиції влада пішла на крок, на який не хотіла йти. І людям, які не бачили ні розкладу, ні кабінетів, ні дати, лишається тільки повірити. Бо збіг ідеальний, а причина завжди виглядає як те, що сталося раніше.
Так виборча гонка, яка вже йде, дістає нового автора. Не того, хто її оголосив, а того, хто встиг першим про неї заявити.
І тому питання про сім років мовчання не риторичне. Людина, яка справді боролася з корупцією, лишає слід: заяви, номери проваджень, витяги з ЄРДР, протоколи допитів, статус викривача. Людина, яка бореться за місце в бюлетені, лишає відео. Поки що ми бачимо лише друге.
Ця колонка є вираженням оціночних суджень автора щодо публічних осіб та управлінських практик і не містить тверджень про вчинення будь-ким кримінальних правопорушень. Ніхто зі згаданих осіб не визнаний судом винним. Фактичні обставини, на які спирається текст, задокументовані в матеріалах «Гра потоків» та «Людина-вітрина».