На фоні перманентного «пробиття дна» українською владою та очевидної для всіх притомних людей деградації системи управління державою не може не виникнути логічне запитання: чи призведе це все до повного краху України – як держави – чи ні?
Щоб не було ілюзій – скоріше так, ніж ні. Можливо, Україну знову врятує чудо, як рятувало її в 2014-му та 2022-му, але чудеса не можуть тривати вічно. І причина тому – самі українці. Які своєю відверто інфантильною поведінкою протягом всієї історії новітньої держави з упертістю, достойною кращого застосування, руйнували основи державності. А влада, яку вони обирали, їм у цьому із задоволенням допомагала.
Йдеться про протести, які в один ніким не помічений момент перейшли ту грань, де священне право на спротив діям влади, яка суперечить інтересам народу, перетворилося не чистої води деструкцію і те, що в кримінальних колах носить досить промовисту назву «бєспрєдєл».
Щоб зрозуміти, про що мова, треба зробити короткий екскурс в історію. Ніхто не замислювався, чому від моменту, коли почали утворюватися бодай подоби держав, їхні вищі керівники або обожествлялися, «помазувалися на царство», або ж прямо називалися представниками Бога у конкретно взятій країні? Все насправді просто і зводиться до формули «моя влада – божественна, посягання на мене – посягання на Бога». Такий божественний і людський порядок, така природа влади. Так має бути і сумніву не підлягає.
В пізніші часи ця формула стала не такою відвертою, наразі поняття «Бог» заміняють поняттями «Конституція», «Закон», «Народ», «Партія», «Клас» тощо, але суть від цього не змінилася. Американці вірять в її величність демократію та права людини, британці – в традиції, північні корейці та їм подібні в «історичну перемогу комунізму»… Ну і так далі. Але суть одна – влада сакральна. Зрештою, в Україні президент також не просто людина, а «гарант Конституції». Та ж сама сакральність, прикрита фіговим листочком демократичної риторики.
І це правильно. Для будь-якої влади важлива легітимність. Не сила, не міць руки, яка стискає поліційний кийок, армійську гвинтівку чи пачку з банкнотами. Це теж важливо. Хоч у демократії, хоч у диктатурі. Але якщо прибрати з цієї конструкції сакральність, яка легітимізує в очах більшості дії влади, в тому числі і насилля над власними громадянами, конструкція сиплеться в найнесподіваніші моменти від дрібниць, які в нормальному режимі ніхто й не помітив би.
Якщо простіше, примітивніше і грубіше викласти тезу про сакральність влади, то вона найкраще звучить у росіян: «ти начальник – я дурак». Або ж «начальству можна все». Посполиті будуть ненавидити умовного начальника, але мовчки втруться і підуть виконувати те, що він сказав. Може, й тихо саботуватимуть накази і матюкатимуться під ніс, але у праві «начальника» їх віддавати і у праві бити по голові ніхто не засумнівається. Бо «начальству можна все».
Звісно, ця конструкція інколи дає збої і тоді вчорашній плебс зносить на своєму шляху все. Це й називається революція, прецеденти вже були. Однак після бунту, «бєссмислєнного і бєспощадного», все знову стає на свої місця – плебс повертається в свій безправний стан, «начальниками» стають одиниці з його представників, заміщаючи собою знищену еліту. Але принципово нічого не змінюється – «начальство» витирає ноги об посполитих, останні мовчки втираються і мовчать. До наступного циклу.
В сучасній Україні цей процес діє трошки інакше. Процес делегітимізації і десакралізації влади тут відбувається поступово: він почався у цілком законний спосіб через мирні протести, але закінчився тим, що називається «Майдан». Попри позитивне ставлення до майданів більшості суспільства, в останньому явищі немає нічого хорошого. Для України як держави насамперед, але й для її громадян, бо, власне, вони й становлять державу.
Бо протест поступово вийшов із меж, власне, протесту, й перейшов ту межу, за якою починається бунт. Це яскраво показали Майдани 2004 і 2014 го років. Особливо останній. Маркером тут були навіть не відверті вуличні бої, коли силовики вбивали протестувальників, а останні в міру своїх можливостей вбивали перших. Хоча ця картинка яскраво демонструвала саме те, чого бояться всі, хто має хоч якесь уявлення про те, як побудована держава: влада втратила монополію на насилля.
Але ще більш страшним явищем стали не бої. А той момент, коли охлос відчув безкарність і став творити «правосуддя» власними руками на місцях: побиття чиновників, вкидання неугодних у сміттєві баки, примус до «публічного покаяння» тих представників влади, які попали у невідповідний час у невідповідне місце.
Це і було отим самим зламом системи. Десакралізацією влади. Бо якщо представника влади можна публічно принизити, то як можна після цього виконувати його розпорядження? Хай навіть на тій самій посаді буде вже інша людина. І – зворотна сторона медалі: чи буде впевненість у своєму праві віддавати розпорядження у людини, яка бачила те, що творив охлос з його попередником? Тільки дурень не розуміє того факту, що наступною жертвою вуличних борців за «справедливість» може стати він сам. Навіть якщо сам ще вчора і був тим самим «борцем».
У такій конфігурації будь-яка людина з бодай зачатками мозку буде намагатися зробити одне: якомога сильніше «запакуватися» і втекти. Ні про які довгострокові інтереси чи відновлення довіри до влади або державне будівництво не йтиметься ні в якому разі. Бо умовного «завтра» може просто не бути. Чиновник, який сидить на чемоданах – це не про державу, це про чемодани.
Тему того, як громадяни України власними руками зламали конструкцію, на якій тримається держава, можна розвивати вічно. Один із сьогоднішніх наслідків – ставлення до ТЦК. Подивіться відео, де громадяни вчиняють спротив (зокрема і збройний) представникам терцентрів комплектації. І почитайте коментарі. Суть не в тому, що це логічна реакція на дії людоловів, якими стали військовослужбовці з мовчазного дозволу (або й умислу) держави. А в тому, що сакральність влади (а представники ТЦК в даному випадку діють саме як представники влади) не те що викликає сумнів, ця сакральність давно вже розчинилася в просторі. Наслідок – делегітимізація дій ТЦК. І всіх інших органів влади загалом.
Але звинувачувати лише громадян України у цій самій десакралізації було б помилкою. Хоча, як влучно говорить Конституція, джерелом влади в Україні є народ України. З усіма наслідками. Але ті люди, яких своїми власними руками привів до влади народ, також суттєво доклалася до процесу своєї власної делегітимізації в очах того ж народу.
Нинішні керманичі держави – найяскравіше тому підтвердження. Бо прийшли до влади саме на тому, що грали на найгірших та найниціших почуттях виборця і перетворили своїх опонентів, які на той час були при владі, у демонів. Але коли сіли в їхні крісла, раптово виявилося, що до них ставляться приблизно так само.
Власне, до процесу десакралізації і делегітимізації влади доклалися і попередники нинішніх, і попередники попередників. Процес не був одномоментним. Все почалося поступово. Точку відліку навряд чи вдасться знайти. Але облиті зеленкою депутати і чиновники почалися явно не за часів другого Майдану і вже точно не за Зеленського.
Результат – українці ненавидять державу, хоча й люблять країну. У їхній свідомості ці два поняття не тотожні. Так, вони не тотожні. Але без першого не існує другого. І охлос цього не розуміє. Розуміють цей факт деякі представники вищої управлінської вертикалі, які намагаються свої ж власні дії по демонтажу підвалин державності знівелювати силовими методами. Тобто покладаються на силові структури.
Однак чи допоможе «накачка» різноманітних силових структур – поліції, СБУ, ДБР і так далі – грошима, матеріальними ресурсами і персоналом, якщо народ дійде до точки кипіння, а в цей момент відбудеться те, що зірве всі запобіжники? Тим більше, що влада свідомо чи не свідомо його до цієї точки підштовхує.
Кучмі не допомогло, хоча все відбулося доволі цивілізовано і м’яко. Не допомогло і Януковичу, хоча тут уже була натуральна бійня. Хтось думає, що допоможе Зеленському? Можливо. Але в такому разі – хочеться проекспериментувати?
Згадайте класика –«верхи не можуть, низи не хочуть». До цього наче ще не дійшли. Але як далеко ми від такої ситуації? Хтось може точно сказати? Так, значна частина пасіонаріїв, які виводили людей на майдани, вже утилізована. Але хто сказав, що «пасіонарій» – це завжди зі знаком «плюс»? Пасіонарії зі знаком «мінус» явно не пішли добровольцями. І збереглися. Якщо вони спробують хитнути державу завтра? І потраплять саме у той резонанс, після якого починається бунт?
Хтось може гарантувати, що третій майдан буде Майданом? Коли самоорганізація і колективний розум суспільства зупинилися у тій точці, де треба було зберігати державу. Хтось думає, що цей колективний розум спрацює і цього разу?
Хто буде «давити» цей бунт, якщо йтиметься про збереження держави? Поліція, яка розбігається в різні боки під час перших пострілів? Якщо забули, де поділися ці «орли Авакова» в перші дні вторгнення, то останній прецедент був недавно в Києві. СБУ, яка потонула в корупційних скандалах? Армія, яка діями влади за мовчазної згоди суспільства перетворюється на зборище маргіналів, які не змогли уникнути мобілізації? Хто?
До того ж всі ці органи – концентрований зріз суспільства. Там служать такі ж самі українці, для яких влада давно вже втратила сакральність. Яка у пересічного поліціянта мотивація лізти під кулі – хтось справді думає, що в разі бунту зброя буде лише у силовиків? – задля збереження влади, яку він особисто ненавидить так само, як і інші? Гроші? Навіть не смішно.
Можливо, хтось покладає надію на представників влади? А що вона буде робити? І мова навіть не про фантастичну некомпетентність і такий же фантастичний рівень корупції переважної більшості її представників. Мова якраз про те, що влада України якщо й не повністю втратила легітимність в очах суспільства, то в будь-якому випадку вже давно перетнула ту межу, яка дозволяє їй ефективно керувати державою. Бо чого ще можна чекати від чабанів, які зненацька стали отаманами?
Йдеться про оту саму сакральність, яка й робить дії влади в очах керованого нею народу легітимними. «Всяка влада від Бога, отже непокора її представнику – це непокора Богу». Ця формула працює в Україні? Відповідь трохи очевидна.
Ну і насамкінець – якщо хтось чекає рецепту щодо вирішення цієї проблеми, то його нема. Бо точка, у якій ще можна було відновити довіру до влади в Україні, вже давно пройдена. Останні роки держава тримається лише чудом. Але чудо у державотворенні – ненадійний помічник.