Театр у Велико-Тирново відкрив 2026 рік під знаком трьох ювілеїв: 130 років від народження Костянтина Кисимова, чиє ім’я він носить, 75 років професійного драматичного театру в місті й 55 років державної оперети. Кульмінація святкувань припаде на 2027-й, але я хочу розповісти про рок-мюзикл «Дракула» Френка Вайлдгорна — першу постановку цього титулу в Болгарії. Збіг символічний сам по собі: Кисимов народився 1897 року, того самого року, коли вийшов роман Брема Стокера.
Мюзикл почався в La Jolla Playhouse у Каліфорнії 2001 року й тріумфально пройшов Європою, перш ніж театр імені Кисимова викупив права. Прем’єру поставив режисер Петко Бонєв, вона відбулася 10 грудня 2025 року, а тур пройшов Варною й Пловдивом і завершився 28 вересня 2026-го в Залі 1 НДК у Софії.
Театр не лише дзеркало життя, а й брама між світом живих і світом мертвих. Актор виходить до зали, граючи мертвого: Гамлета, тінь батька Гамлета, людину, якої вже немає. Єгипетські жерці вважали, що в обряді дух померлого входить у того, хто його зображує, і театр успадкував цю природу. Вампір це істота тієї самої межі, ні живий, ні мертвий, і тому його міф так природно прижився саме в театрі. Болгарія, за легендою, теж має свій єгипетський слід: у горах Странджа нібито похована богиня з котячою головою Бастет, і кажуть, що під товщею землі там досі зберігається її гробниця.
Брем Стокер відчував цю природу зсередини. Понад двадцять років він адміністрував лондонський «Лайцеум» Генрі Ірвінга, найбільшого актора свого часу, якого вважають одним із прототипів графа: харизматичний володар, чия влада тримається на цілковитій відданості інших, майже на одержимості тих, хто йому служить. За кілька років до смерті Стокер напише ще один роман про воскреслу нежить — цього разу єгипетську.
«Коштовність семи зірок» (1903) розповідає про мумію цариці, яка оживає, і саме звідси через кіно прийде пізніший голлівудський міф про мумію, що повертається. Стокер, отже, двічі написав по суті одну історію: про давнє зло, яке чекає свого часу, щоб повернутися з того світу — раз у Трансільванії, раз у Єгипті.
Масовим міфом «Дракула» став не одразу, а через скандал: 1922 року Мурнау без дозволу спадкоємців Стокера зняв «Носферату», суд наказав знищити копії, і це зробило фільм легендою. На цій хвилі вже легально прийшов театр — п’єса 1924 року, Бродвей 1927-го з Белою Лугоші, і лише потім, 1931-го, голлівудський фільм.
Вампір, якого Стокер посадив у цей сюжет, має глибше коріння.
Слово «упир» відоме зі староцерковнослов’янських текстів, а в Болгарії знаходять середньовічні «вампірські» поховання, зокрема біля Созополя. Серед переказів про саме Велико-Тирново є й такий: під час середньовічної чуми загиблих закидали вапном, і збереглися перекази, що мертві масово повставали з могил. А є й задокументований епізод: 1833 року турецька державна газета «Таквім-і Векайі» офіційно описала, як біля Царевця розкопали могили двох яничарів і знайшли тіла незотлілими, з відрослими нігтями й волоссям; їх спалили вдруге. Саме звідси, за переказами, у болгарських селах з’явилася постать ловця вампірів — зазвичай самого могильника.
У романі з Варни відпливає до Англії шхуна «Деметра», що везе графа в ящиках із землею. Виступ у Варні тому не просто гастрольна зупинка, а ритуал зворотного ходу: вистава повертає Дракулу туди, звідки він колись відплив.
Образ вистави чарівний ліхтар. Замок світиться, а вогонь у ньому Дракула, якого співають Нікола Іванов і Бранімір Недков, на нього летять, наче метелики, всі персонажі. Це стає можливим завдяки 3D-мапінгу Лори Руневської, і попри те що в сучасному театрі проекція забрала в сценографії роль кінетичної скульптури, тут вона зроблена з майстерністю, за яку відповідає сценографка Ася Стоіменова.
Вистава починається увертюрою, у якій монахині співають латиною молитву до вампірів — церковна форма служить безсмертю нежиті. Для мене вампір тут подоба нефіліма: істота, яка не належить ні небу, ні землі, бо смерть, що є переходом до Творця, їй заборонена. Її безсмертя не дар, а відлучення. Вампіризм у цій виставі — поступова одержимість: не раптове перетворення, а повільне оволодіння злим духом, аж доки від людини не лишається сама воля, відірвана від джерела, без любові, лише з голоду.
У режисурі Бонєва немає нав’язаної концепції: він ніби вмирає в персонажах, відступає перед ними, під час репетицій сам перетворюючись на диригента, що не нав’язує волю, а веде. Сам Бонєв називає свій стиль умовним реалізмом: персонажі діють по-справжньому у вигаданих обставинах.
Рейнфілда співає контратенор Йордан Петєв, і його голос звучить як голос жертви, що усвідомлює свою долю. Тут театр повертається до найдавнішого джерела — діонісійських містерій, де актор і жертва часто були тим самим. Болгарія земля Орфея, якого розірвали на шматки вакханки, і в партії Рейнфілда я чую саме цей орфічний голос, голос по той бік розриву. Мене як українця це вразило: у цьому було щось від війни.
Вампір безсмертний через прокляття: він узяв чуже життя, щоб не вмирати, і цим назавжди відрізав себе від Творця. Мистецтво безсмертне інакше: воно не краде, а віддає, і тому, коли митець помирає, вистава чи слово лишаються не всупереч Творцю, а в згоді з ним. У самому мюзиклі прощення приходить так само, через віддання: кохання Дракули до Міни коштує йому смерті, але саме ця смерть повертає його до Творця. Зараз Бонєв уже репетирує наступну прем’єру ювілейного сезону — «Принца Єгипту», історію Мойсея.
Дві прем’єри позначають цей ювілейний сезон театру — «Дракула» і «Принц Єгипту». Той самий образ, із якого стаття починалася — жрець, у якого вселяється дух, Стокер, який удруге написав про мумію, що повертається, — тепер замикається буквально: театр ставить виставу про саму землю жерців і фараонів, ту-таки Єгипетську землю, чия богиня, за легендою, спить під болгарською горою. Якщо «Дракула» був історією розриву, а «Принц Єгипту» стане історією заклику, то відповідь на питання, де живуть вічні вампіри, можна дати лише одну: не в могилі й не в крові, а щовечора на сцені, у тій самій брамі між світами, яку театр відкриває заново з кожною прем’єрою.