Це стаття про подорож, яку я зробив на вихідних — у ті дні, коли не був зайнятий важкою фізичною роботою, як весь інший час. Це не теологічна стаття, а враження від однієї подорожі, одного монастиря.
Дорога вийшла важкою й довгою: спершу автобус до Горно-Оряховиці, потім потяг без кондиціонера з Горно-Оряховиці до Софії, а вже з Софії потяг — до Батановців. Там мене зустрів чернець Ніканор, і ми їхали ще тридцять кілометрів гірською дорогою до самого монастиря. Але саме через цю втому дорога того варта: обитель закинута високо в горах, на самому кордоні з Сербією, настільки мальовнича й гарна, що більше нагадує середньовічну фортецю, дбайливо відбудовану, ніж звичайний монастир. Тільки згодом я зрозумів, хто мене зустрів: архімандрит Ніканор — той самий, хто колись відбудував цей монастир, а тепер просто чернець, відсторонений від служіння, що виконує в обителі фізичну роботу.
Коли підходили до брами, назустріч вийшов бик — Ніканор зупинився, привітався з ним, погладив по голові, і тільки тоді ми зайшли всередину.
Перше, що впадало в очі за брамою — новий дзвін на відбудованій дзвіниці, ще не потемнілий від часу. У дворі був фонтан, і, дивлячись на нього, я згадав вираз Григорія Сковороди — «нерівна всім рівність»: вода з одного джерела наповнює посудини різного розміру по-різному, і кожна — вщерть, кожна — справедливо. Мене вразили розписи художників на стінах, і у дворі, і сама архітектура монастиря, ярусна, багатоповерхова, так нагадала мені український вертеп, ляльковий театр, що я подумав: а чи не звідси, не з такої-от архітектури болгарських монастирів, і походить ця українська традиція. Далі — клітка з голубами, обвита виноградною лозою так щільно, що грона звисали просто над птахами, наче в раю. Христос виноградна лоза згадав я. Одночасно я бачив ченців за роботою і людей, що приходили здалеку — просто за порадою, за словом. Над усім цим стояла тиша й відчуття спокою, яке огортало душу саме собою, без зусиль. А на кам’яних плитах подвір’я хтось із дітей вивів крейдою два слова: українською тут були «Надія» і «Віра». Прості дитячі літери, нерівні, — але саме в них, у цих двох іменах, написаних дитячою рукою на монастирському камені, і був, як мені здалося, відбиток усіх дітей узагалі: кожна дитина носить у собі і те, і інше, хоч би звідки вона була родом.
Для мене Болгарія завжди була країною високої духовності: у її горах сховані монастирі, з яких прийшла в Україну слов’янська писемність і культура — від Діонісія Рильського, від Кипріана, митрополита Київського, Литовського і всієї Русі. Я особисто дотримуюся болгарської теорії походження святої княгині Ольги — з Преслава: Саме Ольга була першою християнкою на Русі — задовго до хрещення за Володимира, — і саме за неї в Києві постала перша церква. При хрещенні вона прийняла ім’я Єлена — Олена, — і це ім’я досі важливе для нас, українців: воно несе в собі ту саму першу, ще дохристиянську віру, яку, за моїм переконанням, Україна отримала від Болгарії.
Тому Україна завжди дивилася на Болгарію як на країну великої книжкової культури, від якої прийняла писемність, — і саме тому до болгар в Україні ставилися і ставляться з великою повагою. В Україні існують інститути болгарської мови, болгарські школи, ми пам’ятаємо про бессарабських болгар. Болгари обіймали найвищі посади в українській державі: Іван Плачков, міністр енергетики, бессарабський болгарин; Петро Порошенко, президент України, теж болгарського походження. Українці сприймають болгар як друзів — наші культури переплетені так тісно, що це видно у вишивці, кераміці, народному костюмі.
Монастир Святих Кузьми і Дем’яна вразив мене саме цією атмосферою тиші й глибини. За османського панування будувати нові храми було заборонено, тож болгарські церкви завжди зводили на місці старих середньовічних — так, через закон заборони, болгари навчилися берегти й передавати спадок наступним поколінням.
Саме там я почув про скандал з українськими дітьми. І задумався: чи це взагалі християнський скандал? Бо в християнстві немає ні юдея, ні елліна. Коли ми розрізняємо болгарських і українських дітей, ми впадаємо в етнофілетизм — ту саму єресь, під впливом якої, на жаль, опинилася російська церква.
Ісус прямо казав про малих цих — і мав на увазі не лише учнів, а й дітей буквально: хто зробить зле одному з малих цих, краще б йому млинове жорно на шию і в море. Так християнство ставиться до тих, хто ображає дітей. Бо треба стати як діти, щоб увійти в Царство Боже. І, зачиняючи двері церкви перед дитиною, ти зачиняєш їх перед Христом — байдуже, з якої вона країни.
Болгарська церква — та, з якої прийшла в Україну культура й писемність, старша сестра в вірі. І саме тому вона має право, і, вірю, покликання, назвати цю єресь на ім’я — сказати молодшій сестрі – московській церкві те, чого та боїться сказати собі сама. Наставити у вірі й вивести з єресі.
Болгарський народ прийняв українців гостинно й відкрито — і саме тому старша сестра – церков, могла б стати містком для власного народу: пояснити своїм людям, чим відрізняється українська культура, звідки ці відмінності, чому те, що виглядає дивним, насправді має просту й людяну причину.
Наприклад, осуд, який я інколи чую: мовляв, українці сидять по ресторанах. Церква могла б пояснити, що це, як правило, дев’ятий день чи річниця загибелі друга на війні — у кожного українця тепер довгий список тих, кого більше немає. Люди йдуть у ресторан не святкувати, а щоб зі світлим обличчям сховати тугу, залишаючи болгарам гроші й подяку.
Але іноді голос церкви, коли він взагалі лунає, пояснює навпаки — ніби українці марнотратні, багаті, не діляться. Це неправда. Україна за версією World Giving Index (CAF, 2023) посіла друге місце у світі за щедрістю: 70% українців жертвують гроші на добрі справи — це один з найвищих показників планети. Росія тим часом не увійшла навіть у першу сотню країн — 102-ге місце. Українці не марнотратні. Вони — один з найщедріших народів у світі, і саме цю правду церква могла б сказати замість осуду.
Я переконаний, що саме ця щедрість — частина глибшої причини війни. Українська церква Московського патріархату роками отримувала від своєї пастви пожертв набагато більше, ніж парафії в самій Росії, — і ці гроші йшли в Москву. Коли церква здобула незалежність, цей потік перервався. Я вважаю, що втрата цього ресурсу — одна з причин, чому Кремль пішов на війну. Десь тут, у цій щедрості, яку намагалися привласнити, і ховається частина відповіді на питання, чому все це відбувається з українським народом.
Ісус теж був чужинцем серед своїх. Немовлям він тікав з родиною в Єгипет, рятуючись від переслідування, був дитиною біженцем. А доросле життя він прожив галілеянином серед юдейської еліти, яка дивилася на Галілею як на провінцію другого сорту: «хіба може щось добре бути з Назарету?» Так само сьогодні дивляться інколи на українця в Болгарії — як на чужого серед своїх, хоча культурно й духовно ми ближчі, ніж будь-хто.
Церква, на відміну від держави, не розрізняє громадянства й штампів у паспорті. Вона мала б стати містком інтеграції для людей, що приїхали з дуже близькою вірою і культурою, — тим паче, що навіть служба в Україні йде староболгарською та українською, спільною для наших традицій. Але місток так і лишився непобудованим для більшості.
Часто кажуть, що українці отримують у Болгарії допомогу від Євросоюзу чи болгарської держави. Це не відповідає дійсності: була програма, за якою гроші отримували готелі — за те, що прихистили українців, — а не самі українці. Я вдячний і власникам цих готелів, і багатьом простим болгарам, які допомагали від щирого серця, поза будь-якою програмою. Але більшість українців або працюють віддалено й самі платять за житло, витрачаючи в болгарській економіці українські гроші, і платять тут податки; або працюють на болгарських роботах; або живуть на власні заощадження, які так само йдуть у болгарську економіку.
Тому дивно чути закид, що українці — просто туристи. Болгарія — туристична країна, тут живуть і відпочивають англійці, протестанти, індуси, китайці,- люди з усього світу, зовсім не православні, — і до них ставляться як до гостей. А до людей, які втекли від війни, від горя, від смерті, ставляться інколи гірше, ніж до звичайних туристів, — хоча вони так само привезли з собою гроші й вкладають їх у цю економіку. Це щедрі люди, які раді були б жертвувати і церкві, — але саме церква іноді сприймає їх найворожіше. Й зачиняє двері перед їх тугою, стражданням, бажанням порятунку та щедрістю й бажанням творити добро.
Там, де відступає церква, душа лишається беззбройною. Це не про засудження конкретних людей — це про те, що самотність, покинутість без духовної опори є справжньою і небезпечною раною, особливо для молоді, яка опинилася в чужій країні під час війни.
Я знаю це особисто. Мій близький друг, Ярослав Кмитко визначний саксофоніст, грав і в церкві, і в барах в Україні — і це його врівноважувало, бо церква була частиною життя, хоч і не всім життям. Переїхавши в Болгарію, він продовжував грати в барах, але захисту церкви поруч уже не було. Болгарія — країна містична, і те, що в ній відбувається невидимого, незрозуміле українцю, який приїхав сюди без опори. Я вважаю, що саме ця покинутість — без церкви, без захисту — і призвела зрештою до його смерті у двадцять сім років. Він сам про це говорив: що помре в двадцять сім, у будинку номер двадцять сім. Навколо його життя й смерті сталося чимало дивного, майже демонічного — і в тих подіях мали б бути священники, мали б взяти участь ті, чия робота — протистояти саме такому. Але їх не було.
Одного разу в Созополі він освятив хрестик з моїм іменем і подарував мені — червоний хрестик. Пізніше такий самий червоний хрестик з’явився на його могилі, вже у Вінниці. Він помер на Великдень, зі словами прощення для всіх, кажучи про всіх лише добре. Мені важко змиритися з тим, що церква перед ним двері зачинила.
Перед смертю, на вокзалі, я хотів дати йому трохи грошей. Він відмовився — і попросив натомість купити квиток інваліду, якого щойно пограбували і який їхав у Варну й якому ніхто не міг купити квиток. Я купив їй квиток, а Ярослав сам тоді не отримав нічого, бо це були мої останні гроші. Ось так, іноді, українці віддають останнє — не тому, що в них щось є в надлишку, а тому що ділитися для нас природно, це те, чого нас навчив Христос і чого навчала церква, бо українці — християни, і я завжди думав, що в Болгарії так само, бо звідси ми отримали віру.
Тому тим більше я вдячний, що бачив бодай одного священника — архімандрита Ніканора, який служив разом з Епіфанієм і сам виходив зустрічати українських дітей. Сподіваюся, таких більше, ніж я знаю.
Але мені страшно від того, що я побачив у Батановцях. Людину, яка колись відбудувала цей монастир з руїн, я застав звичайним ченцем — відстороненим від служіння, за фізичною роботою, за биком і подвір’ям. Я не знаю напевно, що саме сталося і чому. Але якщо це якось пов’язано з тим, що він вийшов назустріч українським дітям, то це страшно не тому, що постраждала одна людина, — а тому, що тоді церква зачинила двері не перед українцями…
Бо допомогти тому, хто в такій біді, як українці зараз, — це справді допомогти Ісусу. А відштовхнути — відштовхнути Ісуса: «голодного не нагодував, нагого не одягнув, самотнього в біді покинув напризволяще — Мене покинув».
Де Христос — там мир. А зараз над небокраєм Болгарії стоїть чорна хмара — хмара війни, що висить над Україною. Війна — це пекло, це брама пекла на землі. І цю хмару від Болгарії відводить не лише НАТО, а й насамперед Бог, бо тільки Христос приносить мир і любов. Якщо церква зачиняє двері перед Христом — перед дитиною, перед чужинцем, перед тим, хто в біді, — ця хмара підходить ближче. Бо там, де сьогодні стоять українці, завтра можуть опинитися болгари.
І поки я пишу ці рядки, ця хмара вже не просто образ. У Софії щойно розслідують вбивство: молодого українця затримали після жахливої смерті його дівчини. Слідство тільки почалося, і я нічого не стверджую про причини — правду ще належить встановити. Але навіть саме те, що це стало можливим, — нагадування, наскільки крихкою є людина, яка живе в чужій країні зовсім сама, без спільноти, без опори, без церкви поруч, під впливом демонічних сил. Це остання новина, яку я встиг дізнатися, дописуючи цей текст, і вона стоїть тут не як доказ, а як питання, звернене до всіх нас: скількох ще людей ми готові залишити самими із цією хмарою над головою? Хмарою, що насувається…