Дуже часто ми не помічаємо найстрашнішої та найпідступнішої з проблем саме тому, що вона — зовсім поруч. Це як слон у кімнаті: він стоїть перед усіма, але кожен вдає, що його немає.
Останнім часом — і в Україні, і за її межами — українці зіткнулися з величезною хвилею агресії, булінгу та нерозуміння. Це починається у школі й закінчується відмовою у працевлаштуванні чи обмеженням впливу в культурній сфері.
Звідки взялася ця агресія? Чому наше суспільство почало розділятися саме з 2024 року, а не від початку повномасштабної війни? Куди поділася єдність?
Можна сказати, що все це зробив ворог. Але важливіше зрозуміти інше: який інструмент він використав? Як це не дивно — слова.
Саме російські спецслужби добре відомі своїм умінням маніпулювати словами. Людина звикає до певних слів, і поступово вони стають частиною її мислення. Згодом ці слова починають визначати її оцінки та вчинки. Вони формують спосіб мислення, якого людина, можливо, ніколи не прийняла б, якби ці поняття не були їй нав’язані.
Ми вже бачили це раніше.
У 2014–2015 роках широко використовували слово «сепаратисти». Хоча насправді на Донбасі не було жодних сепаратистів. Там були російські військові та місцеві колаборанти.
Сепаратисти — це люди, які виступають проти центральної держави й борються за відокремлення, автономію, власну ідентичність, мову та культуру. Як, наприклад, баски в Іспанії.
Сепаратизм сам по собі не є суто негативним явищем. Але коли між іноземною агресією і сепаратизмом ставлять знак рівності, світ починає сприймати війну як внутрішній конфлікт. Саме це і сталося: український інформаційний простір, часто несвідомо, почав транслювати на Захід наратив про те, що на Донбасі діють сепаратисти. А отже — що там відбувається громадянська війна, а не російська агресія.
Схожа історія повторилася і після 2024 року. Щоб зрозуміти її, варто трохи заглибитися в історію одного слова.
Люди, які оточують володимира путіна, — офіцери фсб, зокрема Леонід Решетніков і Микола Патрушев, пов’язані з російським інститутом стратегічних досліджень, — мають специфічний досвід роботи на Балканах. Багато хто з них працював там резидентом, зокрема в Болгарії.
Балкани мають іншу воєнну історію, ніж Україна чи росія. Це історія відносно невеликих воєн між невеликими державами. Тому й мова, і політичні уявлення про війну там інші.
Саме з цього середовища до російського політичного лексикону потрапило слово «уклонист».
У сучасному значенні воно почало активно використовуватися в росії лише після приходу путіна до влади, під час другої чеченської війни. До того в радянській термінології вживали зовсім інше слово — «отказник».
«Уклонист» має балканське походження — від болгарського слова «отклонист», тобто людини, яка ухиляється від військової служби. У болгарській Конституції прямо зазначено, що захист батьківщини є честю та обов’язком кожного громадянина, а ухилення від військової служби карається законом. У такій формі цього ніколи не було ані в українській, ані в російській Конституції.
У російській мові слово «уклонист» раніше мало зовсім інший — політичний — контекст. Воно означало людину, яка відхиляється від лінії партії: «лівий ухил», «правий ухил», «уклонисти» троцькістського чи зінов’євського напрямів.
Тому і для російської, і для української мов це слово є штучним. Українське слово «ухилянт» — фактично калька. У 2024 році воно перетворилося на мем: «Прокинувся — ухилився». Його навіть називали елементом російської інформаційно-психологічної операції. Але більшість помилялася щодо її справжньої мети.
Здавалося, що ця операція спрямована проти мобілізації. Насправді ж її мета значно глибша. Вона спрямована проти єдності українців.
Слово «ухилянт» стало новою рамкою для ворожої пропаганди: українців, які служать, зображують як «нацистів», а тих, хто не служить, — як боягузів. Така схема добре прижилася і щодо західного суспільства, яке відчуває провину через війну. Адже коли людина відчуває провину, найпростіший спосіб її позбутися — перекласти відповідальність на когось іншого.
Так виникла токсична формула: українець — або «нацист», або «ухилянт». Ця формула суттєво послабила потенціал нової української діаспори — людей, які виїхали, рятуючись від війни, і могли б стати сильними адвокатами України у світі.
Українець, якому навішують ярлик «ухилянта», уже не може повноцінно представляти свою країну. Його моральний авторитет знищують.
А тепер уявімо німецьку школу. Українська дитина приходить на уроки, а однокласники починають її дражнити: «Ти син ухилянта», «Ви боягузи, ви не боретеся за свою країну». Ці слова діти чують від дорослих.
І тоді для цієї дитини залишаються два шляхи: зламатися під тиском — ми вже бачимо трагічні випадки, до яких може призводити таке цькування, — або відмовитися від власної ідентичності. Багато хто обирає другий шлях.
Але історично українська еміграція ніколи не була еміграцією людей, які відмовлялися від свого коріння. Навпаки, бути українцем у Канаді чи США було почесно. Сьогодні ж через нав’язані наративи українське походження для багатьох стає приводом для сорому.
І якщо цього не усвідомити, може статися страшна річ: люди, які виїхали, поступово перестануть відчувати себе українцями. Бо справжня мета цієї інформаційної операції — не мобілізація. Її мета — розколоти українців у всьому світі.
Знищити Україну — не означає лише зірвати мобілізацію. Знищити Україну — означає зруйнувати єдність українців.
Тому слово «ухилянт» — це не просто слово. Це ІПСО. Той самий слон у кімнаті, який нас розчавлює, поки ми стікаємо кров’ю, але й далі відмовляємося його помічати.
Це ІПСО, спрямована не лише проти держави чи мобілізації, а проти самої сутності України. Адже українці завжди боронили свою країну через любов до волі, а не через примус.