Ну що, шановні, давайте поговоримо про те, чому я не піду в армію і не буду воювати за цю країну. Цей допис буде суто особистим поглядом на цю проблему, але, як видається, схожі роздуми приходять в голову будь-якій притомній людині, яка має стоїть перед вибором: воювати чи ухилятися.
Спочатку давайте обумовимо дві речі: страх і те, за що я маю йти помирати. Почнемо з останнього. Не плутайте у своїх відповіді поняття «за що» і «проти чого». З останнім якраз все ясно. А от «за що» — питання дуже широке і відповідь на нього невтішна: вмирати в цій країні нема за що.
Щодо страху — то тут все зрозуміло, будь-яка людина, яка не має психічних відхилень, боїться смерті. І тут ми повертаємося до попереднього абзацу – щоб подолати той страх, треба розуміти, навіщо ти це робиш, за що ризикуєш своїм здоров’ям і життям.
«За що»
Почнімо з Конституції. З розділу другого «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Отже, стаття 21 говорить нам наступне: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Та невже? «Невідчужуваними і непорушними», «вільні і рівні»? Правда?
Ну добре, перейдімо від сарказму до конкретики. Стаття 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Перерахувати всіх членів Офісу президента України, які потрапили в гучні корупційні скандали і за це їм рівно нічого не було? А є ж іще нардепи, голови ОВА, начальники поліцій, СБУ, ТЦК, МСЕК, донизу, до самого зачуханого голови сільради.
Тут мені заперечать: ніхто не може бути визнаний винним, крім як за рішенням суду. Ага, саме так воно і є. Хто з вищезгаданих персонажів отримав реальний вирок суду? Відповідь настільки очевидна, що не вартує паперу, на якому вона була б написана. Про санкції, які Зеленський наклав на громадян України одним розчерком пера, нагадати?
Так що правосуддя у цій країні нема. Від слова «зовсім». Всі, звісно, рівні, але деякі рівніші.
Що там нам далі гарантує Конституція? Стаття 25: «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство». Ану, давайте, спробуйте змінити громадянство. Особливо військовозобов’язані чоловіки.
Найсвіжіша історія сталася з громадянином Німеччини, який набув це громадянство ще у середні дев’яностих, виїхавши з України. Цей наївний чолов’яга мав нещодавно нещастя заїхати в Україну з німецьким паспортом. Зараз успішно проходить курс молодого бійця на Яворівському полігоні. Втручання посла Німеччини ні до чого не привело. «Зміна громадянства» була успішною. Хоча, згідно вітчизняного законодавства, на той час набуття громадянства іншої держави було підставою для автоматичного позбавлення громадянства України. Тут вам все – і закон, і право, і Конституція. В одному флаконі.
Наступна стаття Конституції (28): «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Про те, що твориться у поліції, не варто й говорити — достатньо відкрити список справ, які слухаються у Європейському суді з прав людини, де громадяни України намагаються добитися від своєї держави хоч якоїсь компенсації саме за катування. Але те, що на слуху – дії співробітників ТЦК. Якщо хтось вважає це наклепом – претензії до чинного омбудсмана, який це озвучує і викладає відповідні відео.
Стаття 29: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність». Тут не варто повторюватися – дивіться вище.
Стаття 31: «Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції». Про регулярні «зливи» переписок і переговорів в цій країні, звісно, ніхто не чув. Як і про реальні покарання за них, особливо – щодо представників влади або наближених до неї.
Стаття 33: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування». Навіть не смішно. Про яку свободу пересування йдеться? До першого блок-поста чи патруля?
Стаття 34: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Це розкажіть екс-комбату 47-ї ОМБр «Маґура» Олександру Ширшину, у якого після цієї «свободи слова» — він критикував командування — раптово знайшли пакет наркотиків. Те ж саме можна розказати генералам Наєву, Марченку і Кривоносу, екс-нардепу Березі. І це – лише верхівка. А що твориться з непублічними персонами?
Стаття 39: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Ану, давайте – спробуйте.
І не треба тут згадувати про «воєнний час» — та ж сама стаття далі говорить наступне: «Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку». Якщо місцева влада тупо краде місцевий бюджет, виділений на бомбосховище, то як протест проти цього пов’язаний з «інтересами національної безпеки»? Здохни мовчки?
Стаття 46: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Мінімальна пенсія за віком – 2 700 гривень. Беріть і ні в чому собі не відмовляйте.
Стаття 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло». Коментарі потрібні? Якщо так – прочитайте ще раз суму мінімальної пенсії.
Стаття 49: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування». Навіть не смішно. Сходіть в лікарню для перевірки.
Особиста позиція
Ну, а тепер перейдімо до суто особистих факторів. Які, втім, тісно переплетені з декларованими Конституцією правами.
Як сказав Найвеличніший – «Конституція на паузі». Згоден. Але є нюанс: це працює в дві сторони – якщо гарантовані Конституцією мої права, як громадянина, «на паузі», то на такій же самій «паузі» і мої обов’язки щодо держави. Зокрема, і щодо статті 65 Конституції: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Пауза – вона для всіх пауза. Чи як?
Важливий для мене особисто фактор – майбутнє пенсійне забезпечення. Якого, внаслідок особливостей свого життя, я мати не буду – не вистачить страхового стажу. Хтось скаже – «так треба було працювати і платити податки!». Абсолютно згоден. Але щодо саме пенсії, якої в мене не буде, я не в претензії до держави. За однієї умови – хай і вона до мене не пред’являє претензій. Знову ж цитата: «Я вам нічєво нє должен!». Нагадати, чиї слова?
Наступне – соціальне забезпечення. Наразі я здійснюю постійний догляд за власною матір’ю. До речі, її пенсія, яку вона отримала внаслідок «безперервного трудового стажу» тривалістю майже 40 років, становить щось в районі 100 євро. І мєдалька «Вєтєран труда». Це також глибока мотивація чесно тут працювати.
Але я не про це. За те, що я здійснюю цей догляд, я отримую від рідної держави компенсацію, оскільки більше ніде працювати не можу – як в силу того, що мене в цьому обмежує закон, так і в силу того, що цей догляд мені цього просто не дозволяє фізично. Компенсація становить 2 409 гривень на місяць.
Але це ще дуже «жирно» — знайома мати-одиначка отримує від держави допомогу в розмірі 88 гривень. Вісімдесят вісім, якщо хто не зрозумів. Як це назвати? Як вона виховає свого сина і пояснить йому, що він має йти помирати за цю країну? А хтось же ці суми вираховує і вважає, що на них можна реально жити. І думає, що це виховує дуже глибокий патріотизм. Надзвичайно глибокий.
Медицина. Вік у мене вже той, коли список таблеток росте, як і регулярність їхнього вживання. Так само, як і візити до лікарів. Розказати вам, чому я ходжу до платних клінік, а державним лікарям також плачу за візити, чи ви все знаєте самі? І скільки це все коштує в загальному підсумку. І на скільки мені б вистачило отих 2 409 гривень, якими мене щедро спонсорує Ненька.
Свобода пересування – не смішіть мої тапки.
Правовий і судовий захист – дивіться попередній пункт.
Ну і так далі. Але є ще один важливий момент. Я не вірю в майбутнє цієї країни і щиро її не люблю. Хтось скаже – «то і їдь звідси». Абсолютно згоден. Дайте канал виїзду і 20 тисяч доларів на його оплату. Чи як ви це «їдь звідси» уявляєте?
Щодо майбутнього – на моє глибоке переконання, його у цій країні немає. Попри особисту диктатуру (хай і коряву, як і все, що робить ця влада) Зеленського, колись таки тут будуть вибори. Ви реально вірите в те, що українці оберуть тих, кому ця країна потрібна не для грабежу, а для майбутнього? То йдіть і воюйте за це, рожеві мої поні.
Якщо йдеться про «дітей», то у мене їх немає. За кого вмирати? За чужих? Хай їхні батьки й вмирають. І не шукають способів, як сплавити тих дітей за кордон. А мені ваші діти – до лампочки. Як і я вашим дітям, до речі.
А якщо цього мало – то подивіться, як ця держава ставиться до своїх солдатів. Вивід за штат фактичного інваліда із зарплатою в 640 гривень – це що у нас, виключення, а не правило? Постійні збори на лікування поранених? Я скидався за останні п’ять років на все: від гранатометів до ложок. Солдати просять скинутися на гранатомет! Під час війни! Це що? Це за це я маю помирати?
Сліпий ветеран збирає гроші для своїх побратимів на білі тростини, без яких ці люди не можуть виходити на вулицю. Бо держава їх тим не забезпечила. Коштує та тростина 2 400 гривень. Це що? Це як? Це я теж буду стояти з простягнутою рукою після того, як держава мене використає і викине? Ніт, любі друзі, без мене.
Є ще ціла низка інших факторів, які можна сформулювати як «тотально корумпована держава повного правового свавілля та тотальних злиднів і убогості, народ якої не здатен на державотворення і ефективне самоуправління». Ви за це мені пропонуєте помирати?
Можете вважати це «декларацією свідомого ухилянта», обзивати мене різними словами, закликати мене розстріляти біля найближчої стінки. Але реальність – вона така. А як пройдуть перші емоції, згадайте, скільки військовозобов’язаних громадян України вибрали смерть у водах Тиси чи Дністра, замість смерті в окопі. Смерть – вона все одно смерть, чи не так? Але люди чомусь замість помирати за «родіну і Зєлю» обирають смерть на шляху до свободи.
Ну і насамкінець – красиві слова Кеннеді про «не питай, що ця країна зробила для тебе, запитай, що ти можеш зробити для неї», я знаю. Але дві речі: Україна – не Америка. А Зеленський – не Кеннеді. Навіть не Трамп.
Тому – ніт, хлопчики й дівчатка. Без мене. А патріотичну тріскотню залиште собі. Я теж умію в слова, якщо треба. Але на відміну від більшості, знаю їм ціну. Тому – без мене.