Коли США втрачають довіру союзників, а в Німеччині з’являються карти з чужими територіями, це вже не просто скандал у соцмережах. Це привід замислитися над тим, як змінюється політичний клімат у Європі.
3 жовтня, у День німецької єдності, представник молодіжної організації партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD) Лука Моріц Штрауф опублікував карту «Великої Німеччини». До її складу він включив Австрію, Люксембург і території Франції, Польщі, Швейцарії, Італії та інших держав.
Штрауф заявив, що німецька єдність означає об’єднання всього німецького народу в одній державі, а возз’єднання 1990 року назвав лише проміжною перемогою. Після скандалу допис видалили, а він залишив керівну посаду.
США слабшають — Німеччина посилюється. Вашингтон вимагає від Європи більшої відповідальності за власну безпеку. Німеччина нарощує оборонні витрати й військові можливості, готуючись до світу, в якому американські гарантії можуть виявитися менш передбачуваними.
Це не означає, що США вже втратили статус наддержави або що Берлін готується відновлювати рейх. Але зміна балансу сил неминуче порушує питання: хто визначатиме майбутнє Європи?
Карту Штрауфа не можна вважати офіційною програмою AfD чи планом німецької держави. Проте виправдовувати її звичайною провокацією також не варто. Коли політичний представник позначає території сусідніх країн як частину Німеччини, це вже виходить за межі дискусії про національну ідентичність.
Європа знає, до чого призводять ідеї про історичні права на чужі землі. Росія виправдовує агресію проти України історією, мовою та концепцією «єдиного народу». Тому будь-які територіальні фантазії в Європі заслуговують на принципову оцінку — незалежно від того, з якої столиці вони лунають.
Новий порядок — старі ризики/ Посилення Німеччини саме по собі не є загрозою. Питання в тому, чи стане її військова потужність опорою спільної європейської безпеки, чи окремі політичні сили спробують використати нові можливості для перегляду історичних і територіальних питань.
Для України принцип має бути незмінним: жодна держава не отримує права на чужу територію через історію, мову чи національну єдність. Якщо Європа засуджує російський ревізіонізм, вона повинна так само реагувати на будь-які інші спроби поставити під сумнів кордони сусідніх держав.
Інакше міжнародне право стане правилом для слабких. А сила — привілеєм сильних.