Музично-драматичний театр «Константин Кисимов» відкриває новий сезон «Вишневим садом» Антона Чехова в постановці Еліци Йовчевої. Прем’єра відбулася 30 вересня на великій сцені, і зал зустрів її оваціями.
Квіти надіслали мер Велико-Тирново і член общинської ради, а також колеги з Драматичного театру «Рачо Стоянов» у Габрово, і це засвідчило живий культурний діалог між Велико-Тирново й Габрово. Виставу поставлено за класичним перекладом Атанаса Далчева, сценографія й костюми — Анни Янакієвої, оригінальна музика — Яна Руменіна.
Йовчева — одне з найяскравіших імен сучасного болгарського театру: номінантка «Ікара 2022» в категорії «Дебют», цьогорічна лауреатка Друмевих театральних свят за режисуру, авторка вистав на сцені Народного театру «Іван Вазов». Про Чехова вона мріяла ще студенткою НАТФІЗ. Театр присвячує прем’єру трьом ювілеям: 55 років державної оперети, 75 років професійного драматичного театру у Велико-Тирново і 130 років від дня народження Константина Кисимова. Важко знайти п’єсу, яка пасувала б до такого ювілею краще, ніж п’єса про пам’ять, дім і розставання з минулим.
Для самого театру це ще й перший повний сезон під керівництвом Ганчо Ганчева, диригента, який очолив МДТ «Константин Кисимов» наприкінці 2025 року. Відкрити його саме Чеховим — сміливе рішення. Ганчев свідомо робить ставку на сильні назви світової драматургії в сучасному сценічному прочитанні й запрошує режисерів, які приносять у Тирново новий театральний погляд. Як музикант він добре відчуває, що вистава — це насамперед ансамбль. «Вишнева градина» цю віру виправдовує: трупа звучить у ній як один оркестр.
Втім, для українця ця прем’єра має ще один вимір. Для болгарського глядача Чехов — класик російської літератури. Сам він, проте, не раз наголошував на своєму українському походженні: його бабуся Єфросинія Шимко була українкою. Дональд Рейфілд у біографії «Життя Антона Чехова» докладно простежує це українське коріння. Існує й припущення, що під час перепису 1897 року Чехов записав себе «малоросом», хоча документального підтвердження цьому немає.
Зате є листи. «Але я хохол, я лінивий. Лінь приємно п’янить мене, як ефір», — пише він. А 1903 року, завершуючи «Вишневий сад», повідомляє з Ялти: «Апетиту немає, кашель. Слава Богу, хоч сплю добре, сплю як хохол». Для українця сам образ вишневого саду відлунює Шевченковим «садком вишневим коло хати». Навряд чи випадково Чехов, який називав себе «хохлом» і проводив літа на Сумщині, обрав саме цей образ. Вишневий сад — один з найглибших архетипів української культури, образ дому, родини й мирного життя.
Як сакура в Японії, вишня в Україні — майже священне дерево: її садили коло хати, вона цвіла на весіллях і в піснях. За спогадами Станіславського, Чехов наполягав, що його сад не «вишнёвий», прибутковий, а «вишневий», бо цінний не врожаєм, а самою своєю красою. Сьогодні війна забирає в мільйонів людей не лише такі сади, а й життя та долі.
Та зв’язок глибший, ніж архетип. Чехов не називає місця, де стоїть маєток, але залишає сліди. Лопахін постійно їздить до Харкова, а сусід Симеонов-Піщик раптом багатіє, бо англійці знаходять у його землі білу глину. За часів Чехова це була впізнавана реальність: від 1880-х років вогнетривку глину з маєтків довкола Часового Яру продавали на завод британця Джона Юза в Юзівці, нинішньому Донецьку. Сам Чехов, уродженець Таганрога, знав ці землі й 1887 року відвідав Святогірський монастир між Ізюмом і Слов’янськом.
Якщо йти за цими слідами, маєток Раневської стоїть десь на дузі між Харковом, Ізюмом і Бахмутом, там, де сьогодні проходить лінія фронту. Тому не дивно, що першою ідеєю Йовчевої було перенести дію в бункер, над яким точиться війна.
Однак остаточна вистава обрала інший шлях: не буквальність, а комедію. Саме таку, якої хотів Чехов. Восени 1903 року він писав, що в нього вийшла «не драма, а комедія, подекуди навіть фарс», а навесні 1904-го обурювався, що Немирович-Данченко і Станіславський бачать у п’єсі зовсім не те, що він написав. Йовчева повертає п’єсі її жанр через тіло, секс і буфонаду. Недарма Чехова вважають предтечею театру абсурду: його герої говорять повз одне одного, звертаються до шафи, танцюють у день власного розорення. Йовчева підхоплює саме цю лінію, і абсурд у її виставі смішний доти, доки не стає страшним. Режисура тут побудована не на концепції, а на почуттях і логіці емоцій: кожна сцена виростає з того, що герої відчувають, а не з того, що вони говорять.
Війна при цьому нікуди не зникає: вона живе у сценографії Анни Янакієвої, яка вже працювала з Чеховим у «Трьох сестрах» у Смоляні. Білий рояль зі зламаними ніжками стоїть на сцені від самого початку, як передчуття фіналу. Дитячі кубики, макети будинків, — це чеховська «дитяча», кімната, яку в домі так називають і досі. Герої граються з ними, наче повертаються в дитинство, аж поки кубики не повалить Лопахін. Картина в японському стилі нагадує, що через десять днів після московської прем’єри 1904 року почалася російсько-японська війна, перша з катастроф, які змели світ чеховських героїв. Так японська картина на сцені раптом римується з українським садком: два вишневі цвіти по різні боки війни 1904 року. За всіма цими перетвореннями стоїть команда за лаштунками: технічне втілення очолює заступник директора з технічних питань Здравко Йоновський, а веде виставу помічниця режисера Дора Удварева.
Так само точно продумано й пластичне рішення: дванадцять стільців, дванадцять персонажів, які майже весь час лишаються на сцені, наче свідки власних виборів. Дванадцять — число апостолів, і жартома можна уявити, що в центрі цього кола стоїть сам Чехов. А може, Гамлет: книжка, яку Лопахін гортає в першій дії, у Йовчевої — саме «Гамлет». Тому зовсім не випадково він дражнить Варю «Охмелією» і посилає її в монастир. Купець, який читає Шекспіра й засинає над ним, — теж чеховська іронія, і режисерка підхоплює її. Паралелі з «Гамлетом» на цьому не закінчуються: гамлетівське «Слова, слова, слова», привид покійної матері, який Раневська бачить у саду, як привид батька. Через кілька років після прем’єри «Вишневого саду» на тій самій сцені МХТ Станіславський і Гордон Крег ставитимуть «Гамлета».
Серед цих дванадцятьох виставу з двох боків тримають дві постаті, які живуть ніби на межі сцени й закуліс. Фірс (Іван Мітев) — дзанні з комедії дель арте, слуга просценіуму, який розставляє предмети й ніби сам рухає дію. Водночас він голос минулого, єдиний, хто пам’ятає, як вишню сушили й возили продавати возами. Шарлотта (Александра Златева) — гувернантка без віку й батьківщини, яка живе у зламаному роялі й вигулькує з нього, як чорт із табакерки. Саме вона тримає лінію п’єси: її фокуси задають виставі ритм і щоразу нагадують, що це комедія, під якою світ ось-ось завалиться.
Між цими двома полюсами розгортається клоунада господарів. Гаєв Мілена Іванова, виголошуючи найпатетичніший монолог п’єси, звернення до «дорогої, вельмишановної шафи», буквально заповзає в шафу й дістає звідти книжку: людина, здатна говорити піднесено лише з меблями. Піщик Детелина Кандева танцює на балу з нерухомою, задерев’янілою спиною, як ожила фігура із сатиричного журналу. Бал у борг: музикантів запросили, хоча платити їм нічим, а тим часом маєток іде з торгів.
Звучить віденський вальс Штрауса, і в ньому чується передчуття війни: так само безтурботно танцювала стара Європа, поки через десять років її світ не обвалився. А Раневська Стефки Златкової в найзухвалішій сцені вистави стягує штани з Петі Трофимова (Самуїл Горанов) і лише тоді кидає йому, що в ньому немає чистоти, що він просто чистюля й недотепа. Що саме вона там не побачила, глядач здогадується сам. Ідеаліста, який вважає себе «вище кохання», викрито не аргументом, а жестом.
Та сама тілесна енергія вирує внизу, серед прислуги. Дуняша Нікол Бойчевої сп’яніла від власної чутливості й від близькості «паризького» Яші, якого Кирил Мілушев грає самовдоволеним спокусником, що однією ногою вже за кордоном. Єпиходов Ігната Дилбокова, «двадцять два нещастя», — трохи тарантинівський персонаж: в одній руці букет, у другій револьвер. Смішний закоханий, якого ніхто не сприймає всерйоз, він водночас єдиний у домі, хто озброєний. Тож не дивно, що саме він лишається в маєтку, коли всі від’їжджають: Лопахін наймає його, і людина з револьвером стає сторожем нового порядку. Його напруга вибухає в сміливій знахідці режисерки: двобої на зламаному більярдному києві з Варею (Симона Джурова), економкою, яку всі вважають нареченою Лопахіна і яка марно чекає на освідчення. У Чехова Варя лише замахується палицею. Тут це карикатурна дуель, пародія на поєдинок честі, а зламаний кий стає метафорою всього світу п’єси: знаряддя аристократичної гри, придатне вже хіба що для бійки, та й то смішної.
Крізь усю цю комедію проходить Лопахін Бояна Фирцова, і його шлях найцікавіший: від щирості до жорстокості. Спочатку це людина, яка любить Раневську і справді хоче врятувати маєток. Наприкінці він новий господар, який вирубує сад. Кубики він валить один за одним, і в цьому жесті вчувається щось від обстрілу. Руйнується не лише маєток, а й дитинство, яке в ньому жило. У фіналі є тихий момент: Лопахін уважно роздивляється калоші Петі, забруднені білою глиною, каоліном. Купець дивиться на землю й бачить не сад, а родовище. Так біла глина Піщика замикає коло й повертає нас на Донбас. А перед від’їздом Лопахін відкорковує шампанське, але пити ніхто не хоче, і келихи допиває Яша. Цей епізод римується з іншим шампанським. У Баденвайлері в липні 1904 року, за півроку після прем’єри, лікар звелів подати його вмираючому Чехову: так німецькі лікарі давали знати, що колега помирає. Чехов, сам лікар, усе зрозумів і сказав німецькою: «Ich sterbe» — «Я помираю». Потім випив келих, сказав, що давно не пив шампанського, і помер. Лопахінове шампанське подане саду, який от-от помре.
На противагу всім їм лише Аня Катрин Тодорової грає всерйоз, без тіні іронії. Вона вірить Петі, вірить у «новий сад, розкішніший за цей», вірить, що попереду нове життя. І лише до неї Гаєв, цей клоун із шафою, відчуває справжню ніжність: «Ти моя не небога, ти мій ангел». Аня — це Надія. Та глядач знає те, чого не знають герої: 1904 року їй сімнадцять. Через десять років почнеться світова війна, через тринадцять — революція. Цікаво, як складеться життя всіх цих людей?
Відповіддю на це питання ніби стає Перехожий, який з’являється перед самим кінцем. У Чехова це п’яний волоцюга, у Йовчевої — жінка з дитиною (Ліляна Іванова), яка співає колискову, ніби хоче приспати цей світ до того, як настане його кінець. У виставі, побудованій на логіці почуттів, цей образ цілком природний: режисерка сама чекає на дитину. Для українського глядача образ болісно знайомий: так виглядали мільйони біженців 2022 року. А потім усі від’їжджають, і забутий Фірс лишається в замкненому домі. Його останнє слово, «недотепа», те саме, яким Раневська таврувала Петю, звучить перед самою темрявою, як вирок цілій епосі.
Та українське коріння не замикає Чехова в національних межах. На пресконференції перед прем’єрою професор НАТФІЗ Пламен Марков, учитель Еліци Йовчевої і багатьох акторів цієї вистави, сказав: Чехов — український автор, народжений в Україні, який писав про Україну, але його драматургія має загальнолюдський вимір. А Мілен Іванов, який грає Гаєва, сказав зовсім просто: Гаєв — одна з головних ролей світової драматургії, він щасливий її грати, і більше слів у нього немає. Настільки глибокі почуття, коли граєш Чехова. Стефка Златкова так повно віддається Раневській, що на генеральній репетиції виходила за лаштунки в сльозах. На прем’єрі була відома театральна критикиня Елена Ягодовська, і вона відзначила чудову гру всіх акторів, ансамблевість виконання та колосальний потенціал режисерки, а особливо виділила Варю Симони Джурової та Дуняшу Нікол Бойчевої. І це невипадково: у трактовці Йовчевої слуги й господарі зливаються в одне ціле. Саме це й показує тирновська вистава: вона оперує драматургією почуттів, а почуття не мають кордонів. Вишневий сад падає вічно, і падає він для всіх.
Тож глядач сміється майже всю дію. І лише наприкінці чує удар. Ця п’єса не про минуле. Вишневий сад — це метафора мирного життя: цвітіння, дому, родини, звичного плину днів, які здаються вічними, поки все не обірветься. Вона про кожен дім, який хтось інший вирішує знищити, про сад між Харковом і Бахмутом, про жінку з дитиною на дорозі. Через сто двадцять два роки після прем’єри «Вишневий сад» звучить як лист із сьогоднішньої України. І підписує його не лінивий «хохол» із чеховських жартів, а великий український письменник, який побачив загибель саду раніше за всіх.