Василь Коноваленко народився 1929 року в селі Петрівка Запорізької області, виріс у Донецьку. А згодом став відомим скульптором і каменерізом.
Його талант був справжнім. А ось частина історії, в якій він опинився, — ні.
Це історія радянських підробок Фаберже, Наума Ніколаєвського, Едуарда Зінгера, каменерізів Ленінграда та речей, які десятиліттями могли сприйматися на Заході як справжні твори дореволюційного російського мистецтва.
- Все почалося з каменю
- Але хто саме стояв за «радянським Фаберже»?
- Вони підробляли не лише предмет
- І тут з’являється Коноваленко
- 1969 рік
- «Спадкоємець Фаберже»
- Історія не закінчилася у 1969 році
- Обсидіановий кінь
- А потім — Женева
- Що насправді було геніальним?
- Український слід
- Іронія цієї історії
Все почалося з каменю
Коноваленко рано потрапив до театрального середовища. Працював художником-декоратором, а згодом — у Кіровському (нині Маріїнському) театрі в Ленінграді.
Його особливо цікавила робота з каменем. Він створював невеликі фігурки людей — козаків, селян, купців, робітників, військових.
І робив це блискуче. Саме тому його ім’я згодом опинилося поруч із однією з найбільш загадкових історій радянського антикварного підпілля.
Але хто саме стояв за «радянським Фаберже»?
Ось тут починаються складнощі. У 1960-х роках у цій історії з’являється Наум Ніколаєвський. Поруч із ним джерела називають ювеліра Едуарда Зінгера.
Дослідник Володимир Іванов використовує поняття «група Зінгера — Ніколаєвського». І пов’язує її з підпільним виготовленням ювелірних та каменерізних виробів «у старому стилі», зокрема речей, які видавалися за твори Фаберже.
Але тут важливо не створювати красиву легенду замість історії. Ми не маємо підстав стверджувати, що існувала чітко організована «банда Фаберже» з наперед визначеним складом. Ролі різних людей відрізнялися.
Джерела, спогади та пізніші дослідження по-різному описують участь Ніколаєвського, Зінгера, Коноваленка та інших майстрів. Тому правильніше говорити про коло людей і майстрів, пов’язаних із виробництвом та збутом таких виробів, а не про єдину кримінальну організацію в сучасному розумінні.
Вони підробляли не лише предмет
І ось це — найцікавіше. Зробити копію відомої речі — одне. Набагато складніше створити предмет, якого ніхто раніше не бачив. Але який виглядатиме так, ніби його виготовили сто років тому.
Для цього потрібно знати технологію, матеріали, стиль, історію майстерні, імена майстрів, систему клейм та особливості дореволюційного виробництва.
Тобто потрібно було підробити не лише річ. А і її минуле.
І тут з’являється Коноваленко
Коноваленко мав те, чого не можна було отримати з каталогів. Талант.
Він умів працювати з каменем на рівні великого художника. Саме тому його фігурки виглядали настільки переконливо. Але його ім’я опинилося поруч із виробництвом речей, справжність яких стала предметом кримінального та мистецтвознавчого спору.
1969 рік
У 1969 році радянські правоохоронні органи розкрили справу, пов’язану з виготовленням і збутом антикварних підробок. Ніколаєвський був заарештований і отримав тюремний строк. А ось щодо Коноваленка ситуація складніша.
Його зв’язок із виготовленням каменерізних виробів цієї школи дослідники підтверджують, але не можна беззастережно приписувати йому всі злочини, які пізніше об’єднували під назвою «справа Фаберже». Це важлива різниця.
«Спадкоємець Фаберже»
Емігрантський письменник Юрій Брохін присвятив Ніколаєвському окремий розділ своєї книги «Hustling on Gorky Street». Назва промовиста — «The Successor to Fabergé» — «Спадкоємець Фаберже».
Саме завдяки таким мемуарним та журналістським джерелам образ Ніколаєвського перетворився майже на легенду. Але тут також потрібно розділяти, що встановлено документами, а що походить зі спогадів та антикварних переказів.
Історія не закінчилася у 1969 році
Найцікавіше — вона продовжилася. Василь Коноваленко у 1981 році емігрував до США.
Український хлопець із Петрівки, який виріс у Донецьку, опинився в Нью-Йорку. І знову працював із каменем.
Паралельно вироби радянських майстрів уже жили власним життям на міжнародному антикварному ринку. Частина з них продавалася як справжні твори Фаберже. Деякі згодом опинилися навіть у музейних колекціях.
Обсидіановий кінь
Один із найвідоміших прикладів — обсидіановий кінь. Його тривалий час сприймали як твір Фаберже.
Пізніше стало відомо, що предмет був виготовлений у Ленінграді під керівництвом Михайла Монастирського. Тобто проблема виявилася набагато масштабнішою за одну людину. Виникла ціла школа наслідування Фаберже.
А потім — Женева
Наприкінці 1980-х Ніколаєвський з’явився в Женеві з кам’яною фігуркою «Сваха». Її представляли як твір Фаберже.
Історія потрапила до професійного середовища завдяки Гезі фон Габсбургу та іншим дослідникам ринку Фаберже. І тут виникає майже кінематографічна сцена.
Людина приходить до експерта зі світу Фаберже з предметом, походження якого пов’язане з нею самою. Це вже не просто підробка. Це гра з експертизою.
Що насправді було геніальним?
Можливо, не саме вміння копіювати Фаберже. Геніальним було розуміння ринку.
Фальсифікатору потрібно було переконати покупця не лише в тому, що предмет красивий. Потрібно було переконати його, що предмет має минуле.
Бо в антикварному світі продається не тільки золото, каміння чи майстерність. Продається історія.
Український слід
Історія Василя Коноваленка набуває особливого значення для України. Він народився в Запорізькій області. Виріс у Донецьку.
Став художником у Ленінграді. Працював у Кіровському театрі. Пізніше емігрував до США. І опинився в центрі історії, яку сьогодні дослідники називають одним із найцікавіших епізодів боротьби з підробками Фаберже.
Але є принципова межа. Ми поки не маємо документального підтвердження, що Наум Ніколаєвський сам був уродженцем України. І тому приписувати йому українське походження лише через родинний зв’язок із Коноваленком було б неправильно.
Іронія цієї історії
Коноваленко справді створював мистецтво. Ніколаєвський, судячи з досліджень, допомагав створювати навколо таких речей комерційну систему. А ринок зробив решту.
Одна людина знала, як працювати з каменем. Інша — як працювати з людьми. Треті знали ювелірну технологію. А покупці хотіли вірити.
Так народився феномен, який пізніше отримав назву «фальшберже» — fauxbergé. І, можливо, головний урок цієї історії полягає не в тому, що існували геніальні фальсифікатори. А в тому, що найкраща підробка — це не та, яку неможливо відрізнити від оригіналу.
Найкраща підробка — це та, для якої люди самі придумують правдоподібну історію. І потім передають її далі — разом із предметом, документами та впевненістю, що перед ними справжній Фаберже.