Історія має дивовижне почуття гумору. Особливо коли імперії починають програвати війни, але продовжують поводитися так, ніби весь світ зобов’язаний виконувати їхні ультиматуми.
1905 рік. Російська імперія отримує нищівний удар від Японії. Флот знищений, армія виснажена, економіка тріщить, а імперські амбіції раптом виявляються значно більшими за реальні можливості держави. Микола II відправляє до американського Портсмута графа Сергія Вітте домовлятися про мир.
У народному переказі ця історія виглядає приблизно так: цар наказує не віддати жодної п’яді «рідної землі», а Вітте повертається з половиною Сахаліну, втраченим Порт-Артуром і залізничними правами в Південній Маньчжурії. Зате без контрибуції.
Діалог про те, як Вітте нібито пояснював японцям, що цар у нього дурень, — це радше політичний анекдот, а не стенограма переговорів. Але реальний результат промовистіший за будь-який анекдот.
За Портсмутським мирним договором Японія отримала Південний Сахалін, Порт-Артур, права на оренду Ляодунського півострова та російські залізничні права в Південній Маньчжурії. Росія не платила контрибуцію. Вітте домігся компромісу, який дозволив імперії вийти з війни без ще більш принизливих умов. Він розумів просту річ: дипломатія починається там, де закінчуються фантазії про власну непереможність.
Минуло понад століття. 2026 рік. Росія веде війну проти України, не досягнувши заявлених цілей, і знову розповідає світові про історичні території, «споконвічні землі» та необхідність нового світового порядку.
До Абу-Дабі Москва відправляє Володимира Медінського — колишнього міністра культури, помічника Путіна, автора історичних конструкцій, у яких факти часто поступаються місцем державній пропаганді.
І тут історична іронія стає майже ідеальною. У Портсмуті Росію представляв Вітте — людина, яка розуміла ціну програної війни та необхідність рахуватися з реальністю.
В Абу-Дабі Росію представляє Медінський — людина, яка, судячи з його публічних заяв, продовжує розмовляти категоріями імперських міфів. Після переговорів він знову заявляє про територіальну непоступливість Москви, відкидає ідею територіального обміну та розмірковує про нову систему безпеки в Європі. Тобто країна, яка вторглася до сусідньої держави, хоче ще й визначати, якою має бути безпека всього континенту.
Дуже зручно: спочатку порушити міжнародний порядок, а потім вимагати його перебудувати на власних умовах. І ось тут різниця між Вітте та Медінським принципова.
Вітте намагався зберегти те, що ще можна було зберегти після військової поразки. Медінський представляє політичну систему, яка намагається видати власні максималістські вимоги за історичну справедливість.
Перший розумів, що іноді поступка рятує державу від катастрофи. Другий поки що демонструє, що для Кремля визнати реальність складніше, ніж переписати підручник історії.
І ще одна деталь: Вітте народився в Тифлісі, Медінський — у Смілі на Черкащині. Географія походження, як бачимо, зовсім не гарантує ні історичного мислення, ні політичної мудрості.
Але є й головне питання: чи потрібен Путіну взагалі дипломат на кшталт Вітте? Вітте міг пояснити царю неприємну правду. Медінський, схоже, має пояснювати світу правоту царя сучасного.
Різниця між дипломатією та пропагандою проста: дипломат намагається завершити війну на умовах, які ще можна реалізувати. Пропагандист намагається переконати всіх, що поразка — це просто неправильно прочитана перемога.
У 1905 році Росія принаймні мала Вітте, який умів рахувати наслідки. У 2026-му вона має Медінського, який може скільки завгодно розповідати про історичні права. Проблема лише в тому, що території не повертаються від правильного цитування підручників. А мир не укладається за допомогою додаткової хромосоми імперської величі.