Уявіть собі посаду, на якій вам платять близько ста тисяч гривень на місяць, а в найбільших компаніях помітно більше, ваш робочий графік складається з десятка засідань на рік, ключових показників ефективності для вас не існує, а коли підприємство, яке ви наглядали, виявляється центром корупційної схеми на сто мільйонів доларів, найгірше, що з вами може статися, це дострокове припинення повноважень. Не відшкодування збитків. Не позов. Не кримінальна справа. Просто вас більше не запрошують.
Саме так виглядає українська наглядова рада очима людини, яка читає новини. І я мушу сказати одразу: це враження не є ані невіглаством, ані перебільшенням. Воно має під собою фактуру. Але щоб зрозуміти, чому конструкція працює саме так, треба спершу розібратися, чим вона є за задумом, а вже потім дивитися, що з нею зробили тут.
- Навіщо взагалі вигадали цей орган
- Що українська наглядова рада має право робити
- Відповідальність, яка є на папері
- Виглядає непогано. Питання одне: хто натискає на курок?
- Тест реальністю: «Енергоатом»
- Скільки це коштує
- А як у США
- І як у Німеччині
- То паразити чи ні
Навіщо взагалі вигадали цей орган
Наглядова рада виросла з однієї банальної проблеми, яку економісти називають конфліктом принципала і агента, а нормальні люди формулюють простіше: власник не може стояти за спиною в директора цілодобово. Директор знає про компанію все, власник знає рівно стільки, скільки директор йому розповів. Отже, потрібен хтось третій, хто має повноваження питати, право звільняти і достатньо незалежності, щоб не боятися того, кого він питає.
У приватній компанії ця конструкція самоочевидна. Є акціонер, у нього є гроші в цій компанії, він втрачає власне, а не чуже, і тому має природну мотивацію найняти пильних людей і не мати справи з тими, хто дрімає на засіданнях.
А тепер перенесіть цю схему на державне підприємство. Хто тут власник? Формально народ України. Практично – Кабмін, а ще практичніше — конкретні люди в конкретних кабінетах, які і є головним джерелом ризику для цієї компанії. Ось у цьому місці й починається вся проблема. Наглядова рада в держсекторі створювалася не для того, щоб замінити власника, а для того, щоб зімітувати наявність власника зацікавленого. Незалежні директори мали стати тими, хто поводитиметься так, ніби це його гроші, хоча це не його гроші.
Що українська наглядова рада має право робити
Тут варто бути точним, бо в масовій свідомості наглядова рада досі виглядає як щось на кшталт громадської ради при міністерстві: зібралися, послухали, порекомендували. Це докорінно неправильно.
Обов’язкове створення наглядових рад на держпідприємствах запровадив закон ще у 2016 році, а корпоративна реформа 2023-2024 років довела конструкцію до європейського зразка. Сьогодні наглядова рада погоджує стратегію і річний фінансовий план, призначає і звільняє керівника підприємства, встановлює йому винагороду, формує підрозділ внутрішнього аудиту, обирає незалежного зовнішнього аудитора, ухвалює рішення щодо значних операцій і щодо операцій, у яких є заінтересованість посадових осіб. На членів ради покладено фідуціарні обов’язки: діяти виключно в інтересах підприємства, добросовісно і розумно.
І окремо, майже прописом: органи товариства, крім загальних зборів, не мають права давати наглядовій раді вказівки. Тобто це не консультативний майданчик. Це орган, який фактично керує підприємством разом із його директором і має над директором владу.
Юлія Свириденко сформулювала це гранично чітко в листопаді 2025 року, розпускаючи наглядову раду «Енергоатому»: уся повнота важелів впливу, від призначення менеджменту до контролю за діяльністю компанії, лежить на наглядовій раді, уряд у її діяльність не втручався, і саме вона має нести відповідальність за ситуацію в компанії.
Тримайте цю фразу в голові. Ми до неї повернемося, бо в ній сховане все.
Відповідальність, яка є на папері
Формально українське законодавство не є беззубим. Члени наглядової ради несуть відповідальність перед товариством за збитки, заподіяні їхніми винними діями або бездіяльністю, відповідальність ця солідарна, а звільнитися від неї можна лише довівши, що шкоду заподіяно не з вашої вини. Тобто тягар доказування частково перекладено на самого члена ради. Встановлене судом порушення фідуціарних обов’язків є окремою підставою для дострокового припинення повноважень.
Виглядає непогано. Питання одне: хто натискає на курок?
Механізм називається похідний позов. Це позов, який подається в інтересах компанії до її посадової особи про відшкодування збитків, і подати його може або сама юридична особа, або акціонер, якому належить достатня частка. Планка спершу становила десять відсотків, потім її знизили до п’яти.
А тепер зробіть просту арифметичну дію. У компанії, сто відсотків акцій якої належать державі, скільки акціонерів? Один. Держава. Тобто позов до членів наглядової ради, яку призначив уряд, може подати рівно та сама інстанція, яка цю раду призначила, і зробити це вона може лише визнавши, що особисто відібрала на конкурсі тих, хто провалився, і що система відбору, яку той самий уряд роками показував донорам як досягнення, не працює.
Ось де ламається вся конструкція. Не в законі. Закон написаний пристойно. Ламається в тому, що позивач і відповідач сидять за одним столом, а часто ще й у одній політичній команді.
Тест реальністю: «Енергоатом»
Найкраща перевірка будь-якої юридичної конструкції — це не текст закону, а найгірший день у житті компанії.
Десятого листопада 2025 року НАБУ і САП оприлюднили матеріали операції «Мідас». За версією слідства, контрагентів «Енергоатому» змушували платити від десяти до п’ятнадцяти відсотків вартості контрактів за те, щоб їхні платежі не блокували, а їх самих не викидали зі списку постачальників. Механізм усередині називали «шлагбаум». Слідство тривало п’ятнадцять місяців, детективи зафіксували близько тисячі годин розмов, а через так звану пральню, за оприлюдненими даними, пройшло близько ста мільйонів доларів. Люди без жодних формальних повноважень у компанії фактично розпоряджалися кадровими призначеннями, тендерами і фінансовими потоками підприємства з річним доходом понад двісті мільярдів гривень.
Де в цей час була наглядова рада, тобто орган, який за законом призначає керівництво, формує внутрішній аудит і ухвалює рішення щодо значних операцій?
Відповідь дав Тимофій Милованов, який склав повноваження члена ради 11 листопада, наступного дня після оприлюднення матеріалів НАБУ і в той самий день, коли уряд достроково припинив повноваження всієї ради. У заяві він констатував, що все стало бюрократичним, що раді роками розповідали, ніби все гаразд, і назвав це глибокою неспроможністю. Запропонував створити незалежний комітет з етики та комплаєнсу. Тобто орган прокинувся не тоді, коли треба було наглядати, а тоді, коли до компанії вже прийшли з обшуками.
Вдумайтеся в механіку. Орган, створений для контролю за менеджментом, отримував картину світу від менеджменту. Це не збій, це системна вада, яку «Економічна правда» описала ще точніше: за реконструкцією схеми, першим кроком завжди було встановлення контролю над наглядовою радою, і вже потім рада призначала потрібних людей на безпеку, закупівлі, фінанси і юридичний блок.
Тобто наглядова рада була не сплячим вартовим. Вона була першою мішенню, а потім інструментом. Захоплюєш раду — і всі подальші рішення виходять законними, оформленими, ухваленими компетентним органом у межах повноважень. Схема не обходила корпоративне управління. Схема користувалася ним.
І чим це закінчилося для самих членів ради? Уряд достроково припинив їхні повноваження. Прем’єрка сказала, що рада має нести відповідальність. На цьому все. Жодного публічно відомого судового рішення, яким би з когось із членів тієї ради стягнули хоча б гривню збитків, не існує.
Отже, повертаємося до формули Свириденко. «Уся повнота важелів лежить на наглядовій раді» і «рада повинна нести відповідальність» в українському виконанні означає буквально таке: у ради є вся влада і жодного покарання. Влада без відповідальності має спеціальну назву в політичній теорії, і назва ця не є компліментом.
Скільки це коштує
Тепер про гроші, бо саме вони найбільше дратують. Дані Офісу реформ Кабміну: середня винагорода члена наглядової ради на більшості держпідприємств близько ста тисяч гривень на місяць, приблизно мільйон двісті тисяч на рік, а в найбільших стратегічних компаніях більше. У наглядових радах держбанків суми були помітно вищими: в «Приватбанку» член ради свого часу отримував понад п’ятсот тисяч гривень на місяць.
«Нафтогаз» за 2024 рік витратив на забезпечення діяльності наглядової ради тридцять три мільйони гривень, з яких двадцять дев’ять мільйонів становила оплата послуг членам ради. Роком раніше вісімнадцять мільйонів. Радник президента Владислав Власюк, за оприлюдненими даними, як член наглядової ради «Сенс банку» отримував шістсот п’ятдесят — шістсот вісімдесят тисяч гривень щомісяця.
І окремий штрих, який пояснює, чому цю тему зараз старанно не помічають. Постановою від 8 липня 2026 року номер 912 уряд повернув членам уряду і держслужбовцям право отримувати оплату за роботу в наглядових радах, яке до того було прямо заборонене політикою винагороди. Опублікували її 15 липня, наступного дня після публічної відставки прем’єрки, коли увага всієї країни була прикута зовсім до іншого сюжету.
А тепер найцікавіше. Ще у 2020 році журналісти встановили, що ключових показників ефективності для голів і членів наглядових рад держкомпаній просто не існує. У «Нафтогазі» прямо відповіли, що положення про залежність винагороди від KPI відсутні. Отже, маємо орган, у якого є повнота влади, є ринкова винагорода, немає вимірюваних показників ефективності і немає практики притягнення до відповідальності. Якщо ви шукали визначення синекури, то ось воно, у трьох реченнях.
А як у США
І тут неминуче виникає питання, яке в цій темі ставлять першим: чи існує такий інститут в Америці і чи він там дієвий.
Інститут існує, але називається інакше і влаштований інакше. У США немає окремої наглядової ради над правлінням. Там однорівнева система: board of directors, у якому сидять і виконавчі директори, і незалежні. Функцію нагляду виконують саме незалежні члени і комітети ради, передусім аудиторський.
Головна відмінність від нас навіть не в структурі, а в тому, що обов’язки директора там сформульовані не постановою уряду, а століттям судової практики. Директор має duty of care і duty of loyalty. У 1996 році суд Делаверу у справі Caremark вивів з них окремий обов’язок нагляду: рада зобов’язана створити систему отримання інформації про ризики і законодавчі порушення та стежити, щоб ця система працювала. У 2019 році Верховний суд Делаверу у справі Marchand проти Barnhill додав до цього критично важливу деталь: коли йдеться про mission critical напрям, тобто про те, від чого залежить саме існування бізнесу, рада не може відбутися посиланням на те, що менеджмент регулярно звітував про операційні питання. У тій справі компанія виробляла морозиво, спалах лістеріозу забрав три життя, і суд визнав, що в раді просто не існувало жодного механізму отримання інформації про безпеку харчових продуктів. Формулювання судді було нищівним: якщо прийняти аргументацію відповідачів, то стандарт Caremark перетворюється на химеру.
Тепер тверезо, бо міф про американську невідворотність теж варто розібрати. Класичне дослідження Блека, Чеффінса і Клауснера, опубліковане у Stanford Law Review, встановило: за двадцять п’ять років вдалося знайти лише тринадцять випадків, коли зовнішні директори публічних компаній платили за наслідки з власної кишені. Навіть Enron і WorldCom, які всі згадують як переломні, були винятками: десять директорів Enron заплатили тринадцять мільйонів доларів, що дорівнювало десятій частині їхнього доходу від продажу акцій компанії, зовнішні директори WorldCom вісімнадцять мільйонів у складі 54-мільйонної угоди, і в обох випадках левову частку покрило страхування відповідальності директорів. Усе інше зазвичай гаситься ідентифікацією з боку компанії та страховкою.
То в чому ж тоді різниця, якщо платять там теж рідко?
Різниця в наявності позивача. У США є той, хто подає позов і кому це вигідно: акціонери, пенсійні фонди, адвокатські фірми, які живуть з derivative suits. Є суд, який може публічно написати, що рада не мала жодної системи контролю за критичним ризиком. Є репутаційний ринок, на якому директор, що потрапив у такий вирок, більше не отримає пропозицій. Дисципліна тримається не на кількості стягнень, а на постійній присутності ризику і на тому, що ризик цей не залежить від настрою уряду.
Оце і є та деталь, якої в українській моделі немає взагалі.
І як у Німеччині
Німеччина цікава нам більше за США, бо саме звідти наша конструкція родом. Дворівнева система, Aufsichtsrat над Vorstand, тобто наглядова рада над правлінням, це буквально те, що переписали в український закон.
Німці пішли далі за всіх в одному конкретному пункті. У 1997 році Федеральний суд у справі ARAG проти Garmenbeck постановив: якщо є підстави вважати, що правління завдало компанії шкоди, наглядова рада зобов’язана перевірити наявність вимог і, за переважної ймовірності успіху, подати позов. Не має права на власний розсуд, а зобов’язана. І якщо вона цього не робить, то відповідає сама, власним майном. Тобто німці закрили саме ту дірку, у яку провалюється українська система: там бездіяльність ради є самостійним делікатом.
Чи гарантує це результат? Ні. Найсвіжіший приклад – Wirecard. У вересні 2024 року Мюнхенський земельний суд стягнув з колишніх членів правління сто сорок мільйонів євро. А от щодо членів наглядової ради позов не задовольнили, і зробили це з мотивуванням, від якого стає незатишно: суд визнав, що порушення наглядових обов’язків справді було, але не побачив причинного зв’язку, бо правління й раніше не виконувало вказівок ради, а отже невідомо, чи змінили б щось її дії.
Німецькі юристи з цього приводу жартують, що втримати намилену свиню легше, ніж притягнути до відповідальності наглядову раду. Різниця з нами лише в тому, що там принаймні пробують. І що після Wirecard країна ухвалила окремий закон, який зробив аудиторський комітет обов’язковим, зажадав у ньому щонайменше двох фахівців з обліку та аудиту і встановив штраф до п’яти тисяч євро персонально на кожного члена ради за те, що комітет не створено.
П’ять тисяч євро — не катастрофа. Але це персональний штраф на конкретну людину за конкретну бездіяльність, а не колективний розпуск органу.
То паразити чи ні
Тепер, коли всі складові розкладені, на це можна відповісти прямо, без ухиляння.
Інститут наглядових рад не є фікцією за своєю природою. Там, де за спиною ради стоїть справжній власник, здатний і готовий судитися, вона працює. Проблема української конструкції в тому, що власник у нас фіктивний. Держава як акціонер – це той самий політичний центр, який здебільшого і є вигодоотримувачем схем. Просити його засудити призначену ним раду за те, що вона не завадила його ж людям, приблизно так само перспективно, як просити кота розслідувати зникнення сметани.
І ось тут виявляється найнеприємніше. Наглядова рада в наших умовах виконує не ту функцію, яку декларує, а зовсім іншу, і виконує її бездоганно. Вона є ідеальним розподільником відповідальності. Менеджмент каже, що рішення ухвалила рада. Рада каже, що спиралася на звіти менеджменту. Уряд каже, що в діяльність ради не втручався. Троє учасників, кожен формально чистий, відповідального немає жодного. Плюс сертифікат для міжнародних партнерів: корпоративна реформа впроваджена, стандарти ОЕСР дотримані, незалежні директори відібрані за конкурсом за участю ЄБРР та IFC.
Але я не хочу лишати вас з висновком, що все безнадійно, бо це було б неправдою. Нова наглядова рада «Енергоатому», сформована наприкінці січня 2026 року і очолена канадкою Руміною Велші, на першому ж засіданні ініціювала форензік-аудит, заборонила знищувати чи змінювати будь-які документи компанії з січня 2022 року, припинила повноваження члена правління і зобов’язала менеджмент виконувати запити НАБУ, САП і Держаудитслужби. У травні 2026 року, отримавши інформацію від НАБУ, ця рада призначила внутрішнє розслідування і відсторонила кількох працівників.
Тобто орган цілком здатний працювати. За однієї умови: коли в ньому сидять люди, які нічим не завдячують тим, кого мають наглядати.
Що з цього випливає практично? Не скасовувати наглядові ради, це було б поверненням до прямого ручного управління міністерств, від якого свого часу і тікали. Потрібне інше, і воно значно нудніше за гучні звільнення. Потрібен позивач, який не є урядом: чи то законодавчо визначений незалежний орган, чи то механізм, який дозволить порушувати питання про стягнення збитків не лише за волею того, хто цю раду призначав. Потрібні виміряні показники, за невиконання яких винагорода не виплачується. Потрібна норма німецького зразка, за якою бездіяльність ради при наявних сигналах є самостійною підставою для її персональної відповідальності.
А поки цього немає, кожна наступна історія завершиться так само, як завершилася попередня: дострокове припинення повноважень, слова про те, що рада має нести відповідальність, і новий конкурс. Формально це називається перезавантаженням корпоративного управління. По суті це заміна табличок на дверях кабінету, у якому ніхто не відповідає за те, що відбувається за стіною.