«Усі перевороти, юний друже,
Одне начало мають і кінець:
Спочатку розбивається склотара,
А потім підкрадається 3,14здець…»
Лесь Подерв’янський, «Король Літр»
У масовій свідомості чомусь склалося хибне уявлення про те, що «Майдан» – явище позитивне, достойне лише згадок у найвищому ступені захвату – мовляв, це прояв українського духу, високої моралі, патріотизму, жертовності. Ну і так далі в тому ж ключі.
Протилежна думка не те щоб не існувала, але її, особливо в останні роки, намагаються не висловлювати. Щоб не наражатися на неадекватну реакцію поборників Майдану та оборонців того явища, яке називається «духом Майдану» і яке ніхто толком сформулювати не може, але частина суспільства готова захищати його з піною біля рота і кров’ю опонента на руках.
Однак «Майдан» – явище однозначно негативне. Бо, по-перше, ті бунти та криваві бані на вулицях столиці, які відбувалися кілька разів протягом історії Незалежності, були наслідком власноручних дій більшості громадян України по руйнації власної держави, а, по-друге, нічого, крім хаосу та подальшої деградації інститутів держави країні не приносили.
А «дух Майдану» та «традиції Майдану», про які торочать ті, хто внаслідок своєї участі в цих масових заворушеннях не зміг відкусити собі той шматок пирога, який хотів, бо той пиріг був давно поділений до них, – то не більш ніж глибока заздрість до тих, хто виявився спритнішим і зміг матеріалізувати ефемерні «цінності Майдану» у цілком реальні матеріальні ресурси.
Є ще один фактор – за всіма (винятком може бути хіба що перший Майдан, або Помаранчева революція) українськими бунтами стояли російські спецслужби. Так, варто визнати, що останній, наприклад, Майдан 2014 року явно пішов не по тому сценарію, який планувався його режисерами. Але, як і всі схожі масштабні події – революції, перевороти, війни тощо – він і не міг піти по задуманому сценарію. Бо занадто багато непередбачуваних факторів, які просто неможливо уявити наперед, більш того – абсолютно нереально прорахувати, який ефект вони викличуть у взаємодії.
Втім, того факту, що за Майданом 2014 року стояли саме росіяни, це не змінює. Давайте трохи згадаємо хронологію. І події, які явно дисонували з перебігом протесту.
Отже, 21 листопада 2013 року уряд Миколи Азарова оголошує про призупинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. У Києві починаються перші акції. Вони не були масовими – вийшла купка студентів та найзапекліших любителів протестів. Що, врешті, й призвело до очікуваного результату – протест сам собою стихав, а кількість його учасників знижувалася до кількості, яка вже нікого не цікавила.
Ще тиждень-другий, і від цього «майдану» залишилося б лише сміття та кілька осіб, яким все одно, де жити – під Майданом у переході, чи на Майдані у наметі. Але раптово 30 листопада вночі «Беркут» жорстоко розганяє залишки студентів на Майдані Незалежності. І все це за дивним збігом показують у прямому ефірі провідних українських каналів. Причому, що важливо, більшість із цих каналів належали оточенню Віктора Януковича і були, як показали потім події вже великої війни, тісно пов’язані з росіянами.
Наслідок був трохи очевидний: протест, який вже фактично затух, отримав шалений суспільний резонанс і на вулиці столиці вранці першого грудня вийшли сотні тисяч киян, а з регіонів потяглися колони автобусів. Саме на цей ефект і розраховували кремлівські режисери – Віктор Янукович, вочевидь наляканий (згадайте, до речі, як «авторитетний Батя» падав від яйця за десять років до цього), кинувся шукати захисту у своїх кураторів у Москві.
Навіщо це було потрібно росіянам? Давайте повернемося до Криму. Забули конфлікт на косі Тузла 2003 року? А це був не перший, але потужний дзвіночок – Росія ясно показувала, що ніякі договори про повагу до кордонів вона виконувати не буде. Потім всередині самої Росії почалася активна пропаганда щодо «ісконно русского Крима». Власне, вона була й до цього, але «розгон теми» почався десь саме після Тузли.
Як виявилося потім, операцію по анексії півострова Москва готувала ще з 2004-2005 року. І в ситуації з Майданом 2014 року отримала унікальний шанс на легітимацію цієї операції – президент України мав звернутися до президента Росії за допомогою у «підтримці конституційного порядку». Забули, що Україна тоді була членом СНД, а Будапештський меморандум, зокрема, передбачав і такий обов’язок Росії? В кінцевому підсумку так і сталося – чинний ще на той момент президент України Янукович просить підтримки у свого російського колеги, але трохи запізно – вже після втечі.
І дії української влади цей сценарій лише підтверджують – команда на зачистку протесту була віддана з Адміністрації президента, жахливі кадри цієї зачистки викликали саме ту реакцію, на яку й розраховували у Москві.
Далі були вуличні бої, протест наростав, але поступово обидві сторони опинилися в глухому куті – перемогти не могли ні ті, ні інші. Стало очевидним, що владі й вулиці треба домовлятися. Що й сталося – 21 лютого 2014 року Янукович і опозиція підписують угоду про врегулювання кризи за посередництва європейських представників. Передбачалися дострокові вибори та повернення до парламентсько-президентської моделі. Увечері 21 лютого притомні українці зітхнули з полегшенням – сценарій влаштовав всіх, крім найбільш «упоротих» і, звісно, сценаристів бунту.
Тому угоді й не судилося бути виконаною – на Майдані знову лунають постріли і кривава баня набирає нових обертів. Далі Янукович тікає до Ростова, а Україна опиняється у ситуації хаосу і безвладдя. Росія тим часом анексує Крим, але вирішує на цьому не зупинитися і починає хитати Донбас.
Були й інші фактори, але це дуже велика і складна історія. Головне, що треба зробити, – дивитися не лише на події на самому, власне, Майдані Незалежності чи Києві, дивитися на ці події треба в комплексі – як з врахуванням всієї України, так і з врахуванням того, що робила Росія до Майдану, під час Майдану та після Майдану.
Так, потім ситуація вийшла з-під контролю і бунт пішов не за сценарієм, але, як уже зазначалося, такі масштабні події, як інспірована революція чи «маленька переможна війна» контролювати нікому ніколи не вдавалося. Втім, це інше тема, але головне те, що Майдан 2014 року – однозначно справа рук росіян. І ті, хто в ньому брав участь – до якогось моменту – виконували рівно те, що росіяни й планували.
А далі, хоча й бунт пішов не за сценарієм Москви, нічого хорошого він Україні не приніс – і до того не дуже сформована держава без чітких владних інституцій та об’єднавчої ідеології почала стрімко скочуватись у хаос і в розпад. Цей процес був пригальмований після виборів президента і нової Верховної Ради, але зупинити повністю його не вдалося. І, якби росіяни знову не зробили помилку у 2022 році – цього разу вже з «маленькою переможною війною» – то ще невідомо, чим би цей процес розпаду державності закінчився. Втім, чим це все закінчиться загальним підсумком – теж велике питання.
А поки повернімося ще назад – до Майдану 2004. Тоді він явно став несподіванкою для російських кураторів Януковича – ніхто не чекав, що українці так гостро сприймуть поразку Ющенка на виборах, а початкові хаотичні дії його штабу раптово потраплять у той самий резонанс, якого теж ніхто не чекав і в який ніхто не вірив. Чому росіяни тоді не наважилися на анексію Криму і «спєциальную воєнную опєрацию» – невідомо. Але, скоріш за все, тому, що просто були не готові і не розраховували на такий ефект від сфальсифікованих виборів. Втім, це не завадило їм гойдати помаранчеву владу низкою дрібних протестів усю каденцію Ющенка.
Помаранчевий Майдан – це теж окрема тема, як і всі великі масові протести в Україні, формат цього матеріалу просто не дає змоги все дослідити. Але є ще один бунт, який просто неможливо обійти увагою – акція «Україна без Кучми» 2000-2001 року.
Тут теж треба на все дивитися в комплексі. У масовій свідомості людей ці протести пов’язані з хибною передумовою: люди вийшли на вулиці тому, що Леонід Кучма наказав вбити журналіста Георгія Гонгадзе.
Але, як нещодавно визнав сам чільний учасник УБК Юрій Луценко, плівки Мельниченка цю ситуацію сфальсифікували: Георгій Гонгадзе був убитий не за наказом Кучми, а тому що Кучма мав необережність щось подібне сказати перед цим. Далі вже вбивство підганяли під цю фразу.
Знову ж – тема це дуже велика, але, якщо коротко, то Юрій Луценко стверджує, що романтичний антикучмістський порив учасників кампанії був використаний Москвою, а плівки Мельниченка вважає операцією ФСБ проти Кучми. Цю позицію він публічно сформулював ще у 2019 році. За його словами, після вивчення матеріалів кримінальної справи він дійшов переконання, що саме так розвивалися події:
«Ми просто зашорилися. Ми думали — це наша внутрішня справа, а виявляється, це було відновлення імперії».
Той факт, що саме росіяни використали весь масив записів розмов у кабінеті Кучми у плануванні спецоперації під назвою «Україна без Кучми», причому дуже грамотно, – сумніву не викликає. Зрештою, після УБК Мельниченко неодноразово виринав і в Росії.
Але це деталі, які можна цінити лише ретроспективно. А важливим є те, що «плівки Мельниченка» і, як наслідок, масові протести, які вилилися в «Україну без Кучми», з’явилися і стали масово розкручуватися рівно після того, як Леонід Кучма вирішив переорієнтувати зовнішню політику України на Захід і став рвати з Москвою. Наслідок відомий всім, зокрема й в особі Віктора Януковича, якого Кучма слухняно намагався зробити своїм наступником.
Є й інші масові акції, які були вигідні Москві, а не Україні. Як до Майдану 2014 року, так і після. Особливо буйним цвітом вони розцвіли, коли стало зрозуміло: українська влада обрала європейський вектор. Спочатку на Майдані Незалежності з’являлися всілякі фріки на кшталт Міхо, потім почалися «блокади Донбасу», протести проти «торгівлі на крові», які, хоча й не призвели до чергового бунту і насильницького повалення влади, загальним підсумком кардинально змінили вектор розвитку України на «какая разніца» і «сойдьомся посєрєдінє».
Чим це закінчилося в лютому 22-го року – відомо всім. Але суть в тому, що всі ці масові й не дуже акції протесту зводилися до одного: руйнування інститутів держави. Які або ще залишалися в напівпритомному стані від часів СРСР, або які недобитки проукраїнських сил, що чудом залишалися у владі, намагалися відродити.
З кожного «майдану» чи «недомайдану» Україна виходила слабшою. Сам же протест, право на який є священним для будь-якого народу, поступово вироджувався в явище, яке викликає огиду: він став абсолютно маргінальним явищем, у якому беруть участь не найкращі представники суспільства на виключно матеріальній основі. Слово «Майдан» стало асоціюватися з балаганом і паноптикумом. І це ще в кращому випадку.
А словосполучення «цінності Майдану» набуло відверто негативної конотації, викликаючи асоціації з мародерством, маргінальними особами і невмотивованим насиллям озвірілого охлосу, який відчув силу і безкарність. Влада ж поступово втратила здатність контролювати ці прояви, а державні інституції деградували до ступеня неможливості відновлення.
У такий нехитрий спосіб народ України у тісній співпраці з політичними гравцями України власними руками розвалив підвалини державності. Коли – за прямим сценарієм Москви, коли – несвідомо потрапляючи у резонанс з її інтересами, а інколи – просто із власної дурості.
Втім, якими б мотивами не керувалися учасники масових протестів, і кому б не були вигідні їх результати – заплановані чи ні – наслідок один: всі ці «майдани» призвели державу Україна за межу, де вона може існувати як суб’єкт. Суб’єктність України давно втрачена. Це – сумний наслідок, зокрема, й тої псевдоромантичної діяльності, яку невелика купка невдах намагається видати за «величні прояви українського духу».
Майдан чи «майдан» – як захочете – явище однозначно негативне. Бо, по-перше, намагається у швидкий і простий спосіб вирішити системні проблеми державотворення, до того ж створені власними руками українців, а, по-друге, 99% його учасників взагалі не розуміють ні чому вони на тому «майдані» (чи Майдані) опинилися, ні наслідків свої дій. Ну, і по-третє – часто це просто чужий сценарій. До того ж все це оплачується кров’ю.
Тому Майдан – це не пікова точка державотворчого пориву української нації. Майдан – це пікова точка деградації держави. Після якої шлях лише один – униз.