Вийшла друком книга нашого автора Олега Чеславського «Річ Спільна. Історія одного народу, двох націй». Тисячу років спільної історії України і Польщі автор розклав на 94 розділи і одразу застерігає, що не претендує на остаточність жодного з них.
Назву обрано не для красного слівця. Це фундамент, до якого можна прийти з будь-якого боку і добудувати разом, той самий історичний міст, якого двом сусіднім народам бракує вже не одне десятиліття.
Композиційно книга влаштована так, як польсько-українські історії пишуть украй рідко. Це не історія України, де Польща стоїть десь поряд, і не історія Польщі, де Україна згадана у виносці. Обидві сторони тут рівні, обидві є повноцінними дійовими особами власної долі. А Москві автор відводить рівно одну роль, зате чесну: не третій брат, а рука, яка зводить сусідів лобами і бенкетує на святі їхньої взаємної ворожнечі, тієї самої, що раз за разом приводить до взаємного знищення.
Уся книга тримається на одній формулі: разом ми сила, порізно здобич.
- Запитання, з якого все почалося
- Порив, яким користувалися як даністю
- Скільки коштує сварка
- Не про примирення
Запитання, з якого все почалося
Поштовхом до роботи стало запитання, яке Віталій Кулік поставив на дискусії в клубі «Неореспубліканець»: а що за всі роки незалежності зробили ми задля того, щоб між нами з’явилося порозуміння?
Відповідь виявилася короткою. Проєкт написання спільної історії заблокували, не знайшовши фінансування. Ексгумацію жертв волинських подій блокували роками. Культурного мосту, культурного обміну фактично не існувало. Не робили нічого ні українці, ні поляки, а після 2022 року в Києві просто виходили з того, що поляки й далі будуть нас любити, бо ж уже любили.
Далі автор вчинив так, як у порядному світі не роблять. Бо в порядному світі це робиться інакше: спочатку заявка на грант, потім міжурядова комісія, потім робоча група, погодження складу, погодження мандату, погодження формулювань, три роки узгоджень, конференції з кавою і панельними дискусіями, а вже потім, можливо, і робота над книгою. Чеславський грошей на проєкт шукати не став. Він просто сів писати і писав практично все літо.
Порив, яким користувалися як даністю
Контекст, у якому з’явилася ця книга, автор описує без ілюзій щодо обох сторін.
У лютому 2022 року Польща зробила те, чого від неї ніхто не очікував. Вона відкрила кордон. Без квот, без таборів, без питання, хто за це заплатить і чи буде це вигідно. Польські вокзали за кілька днів перетворилися на пункти прийому українських біженців. Поляки забирали українських жінок і дітей не в готель за державний кошт, а до власної квартири, до власної оселі, як рідних. Люди, які нічого не були винні, ділилися всім, що мали, і багато хто тоді казав, що після війни кордони між Польщею і Україною зникнуть назавжди.
А потім був кордон, перекритий фурами. Тижні блокади, які перетворилися на місяці. Черги, які міряли вже не кілометрами, а добами. Безпідставні затримки на переході, коли документи в порядку, претензій немає, а машину тримають годинами, навіть якщо в ній маленькі діти.
І тут, зауважує автор, з’явилося дуже зручне пояснення: ось воно, їхнє справжнє обличчя, невдячні сусіди, стара образа. Зручне тим, що не вимагає нічого. У ньому кожен скривджена сторона, кожен має рацію, і на цьому все закінчується.
Скільки коштує сварка
Свою формулу автор перевіряє одним прикладом, і цього прикладу цілком вистачає.
1918 рік. Австрія розкололася, і два народи одночасно отримали шанс на власну державу. Обидва, одночасно. Замість того, щоб домовитися, вони дев’ять місяців воювали між собою за Львів, поки зі сходу вже йшли більшовики. Домовилися аж у 1920-му, і Україна заплатила за ту угоду Галичиною.
У 1921 році Варшава підписала мир з більшовиками через голову союзника. Здавалося б, виграла. Виграла те, що через 18 років той самий партнер по Ризькому миру прийшов уже по саму Польщу.
1 вересня 1939 року о 4:45 ранку німецький корабель відкрив вогонь по Вестерплатте. Через два тижні, 17 вересня, зі сходу Польщу прийшла «звільняти» Червона армія. Збігом обставин це не було: ще 23 серпня, за дев’ять днів до першого пострілу, в Москві Молотов і Ріббентроп підписали секретний протокол, у якому Польщу поділили між собою два людожерські режими. Далі все відбувалося за розкладом.
Польща зникла з карти світу на півстоліття. Україна на той момент була захоплена ворогами вже 18 років, і за цей час дві українські держави встигли втратити незалежність і перестати існувати.
Зникла не одна сторона. Зникли обидві, просто по черзі: спочатку Україна, потім Польща. І це не було ані невдачею, ані нещасливим збігом, а фіналом недолугої політики, яка тягнулася століттями.
Не про примирення
Автор наполягає, що написав книгу не про примирення. Примирення, за його словами, це слово для урочистих промов біля пам’ятників, після яких усі роз’їжджаються по своїх столицях і живуть далі так само, як жили.
«Річ Спільна» про інвентаризацію історії. Про те, щоб обидві сторони прочитали одну історію і зрозуміли, що ніколи не було «нас» і «вас», що немає доброї сторони і поганої, а є дві сторони одного цілого, які разом уміють бути силою і які з дивовижною регулярністю обирають бути здобиччю.
Сьогодні, зазначає Чеславський, є дві нації, дві держави і дві армії, і всі вони існують одночасно. Такого не було ані в 1918-му, ані в 1939-му. І знову є чергова суперечка. Не така кривава, як тоді. Але й та починалася не з крові, а з переконання обох сторін, що правда цілком і повністю на їхньому боці. Саме вона привела до катастрофи 1939 року.
Чи могло бути інакше і чи можна попередити катастрофу в майбутньому, автор і намагається з’ясувати у своїй книзі.