Український націоналізм під мікроскопом. А хто відповість за «Hitler-Rente»?

Понад 80 років після завершення Другої світової війни тема «українського нацизму» продовжує регулярно з’являтися в політичних дискусіях. Україні досі нагадують про Бандеру, ОУН, УПА та Волинську трагедію. Проте значно рідше згадують інший, не менш незручний для Європи факт.

У 2019 році після вимоги бельгійського парламенту Німеччина розкрила інформацію про осіб за кордоном, які десятиліттями отримували так звану «Hitler-Rente» — виплати, що походять із законодавства Третього Рейху та післявоєнної системи соціального забезпечення. Найбільша кількість таких отримувачів виявилася… у Польщі — понад 570 осіб. Саме польські громадяни стали найчисленнішою групою серед іноземців, які отримували ці виплати.

При цьому важливо розуміти: сама наявність такої пенсії не означає автоматично, що кожен її отримувач був воєнним злочинцем. Правові підстави були різними. Але сам факт існування цих виплат і їх багаторічного збереження викликав серйозний політичний скандал у Європі.

І тут виникає закономірне питання. Якщо тема історичної відповідальності є настільки принциповою, то чому протягом десятиліть майже не було публічних дискусій про сотні отримувачів «гітлерівських пенсій» у країнах Європи? Чому ця тема не ставала приводом для міжнародних кампаній, парламентських резолюцій чи політичного тиску?

Натомість щодо України вже багато років активно експлуатуються історичні сюжети про Бандеру, ОУН, УПА та «український націоналізм». При цьому жодних підтверджених фактів про отримання Степаном Бандерою чи керівниками українського визвольного руху так званої «Hitler-Rente» не існує. Не існує також документально підтверджених даних про отримання таких виплат ветеранами УПА.

Історія не терпить вибірковості. Якщо суспільство справді прагне чесної розмови про минуле, вона повинна стосуватися всіх без винятку.

Не можна вимагати історичної відповідальності лише від когось — і водночас десятиліттями мовчати про незручні сторінки власної історії. Саме подвійні стандарти, а не пошук історичної правди, найчастіше стають головною причиною того, що старі рани Європи й досі залишаються відкритими.