Ситуація навколо можливого врегулювання змушує звернути увагу на роль української влади у формуванні зовнішньополітичного порядку денного. Американські представники активно контактують із Москвою та Києвом. Європейські країни прагнуть брати участь у майбутньому форматі. Володимир Зеленський наголошує на необхідності присутності Європи.
Участь союзників у цьому процесі цілком зрозуміла й закономірна. Водночас виникає важливе питання: наскільки Київ самостійно формує основні дипломатичні ініціативи, а наскільки змушений реагувати на пропозиції інших центрів сили?
Публічно значно помітнішими є заяви Вашингтона, контакти американських представників із Москвою та позиція європейських столиць, ніж конкретні українські пропозиції щодо того, яким має бути майбутнє врегулювання. Це не означає відсутності дипломатичних контактів чи закритої роботи. Проте суспільство має право очікувати від влади більш чіткого розуміння того, якого результату прагне Україна і на яких умовах готова його прийняти.
Дипломатія — це не лише участь у міжнародних зустрічах. Це також здатність формувати порядок денний, пропонувати власні рішення та переконувати партнерів у необхідності їх підтримки. Саме тут до української влади варто висувати вищі вимоги.
За роки війни українське керівництво сформувало потужну систему міжнародної комунікації — заяви, звернення, зустрічі та переговори з лідерами інших держав. Але комунікація сама по собі не замінює політичного результату. Важливо, щоб українські пропозиції ставали невід’ємною частиною міжнародних рішень, а не лише реакцією на ініціативи інших держав.
Посередництво США може бути корисним. Підтримка Європи — необхідною. Однак роль союзників має полягати у посиленні української позиції, а не у створенні враження, що ключові параметри майбутнього врегулювання визначаються переважно за межами Києва.
Це вже питання не лише зовнішньої політики. Це питання політичної відповідальності української влади перед суспільством. Адже рішення, які ухвалюються сьогодні, можуть визначати розвиток країни на десятиліття. Тому головне завдання Києва — не просто домогтися місця за столом, а забезпечити, щоб українські інтереси та пропозиції були серед основних чинників формування майбутнього врегулювання.