Росія знищує не лише українські міста, енергетику та промисловість. Вона системно б’є по тому, що формує українську ідентичність. Друкарні. Видавництва. Книгарні. Книжкові склади.
За це літо, за даними видавців, російські удари знищили близько 13 мільйонів книжок — обсяг, який оцінюється майже у третину річного накладу книжок і брошур в Україні. І проблема тут не лише в російських ракетах. Проблема — у тому, що держава досі не створила механізму швидкого відновлення галузі, яка працює в умовах війни та фактично стала ще однією ціллю для росії.
Сьогодні видавці змушені просити Президента скликати РНБО. І сам цей факт є діагнозом. Коли галузь доходить до того, що її представники звертаються не до профільного міністерства, не до Кабміну, а безпосередньо до РНБО, це означає просту річ: звичайна система державного управління не спрацювала.
Росія знищує друкарню — держава не має готового механізму компенсації. Знищується готовий наклад — бізнес фактично сам шукає гроші, щоб надрукувати його знову.
Книгарня працює під постійним ризиком — передбачені законом механізми підтримки роками можуть залишатися лише красивими нормами на папері. При цьому влада любить говорити про «культурний фронт», «українську ідентичність» та «боротьбу за українське».
Але ідентичність — це не лише виступи на міжнародних форумах і патріотичні гасла. Це конкретна друкарня, яка повинна мати можливість відновитися після удару. Це конкретний видавець, який повинен отримати компенсацію за знищений тираж. Це конкретна книгарня, яка не повинна закриватися лише тому, що держава роками не запускає передбачені механізми підтримки.
Особливо показовою є ситуація з книгарнями. Їхня фізична присутність в Україні і без того залишається критично недостатньою. А тепер російські удари методично знищують навіть ту інфраструктуру, яка існує. І тут виникає головне питання до влади: Скільки ще має згоріти друкарень і бути знищено книжок, щоб Кабмін перестав «розглядати» проблему і почав ухвалювати рішення?
Видавці просять не про пільги заради пільг. Вони вимагають елементарних механізмів виживання: компенсації збитків, страхування воєнних ризиків, відновлення накладів, доступного кредитування, державної закупівлі книжок для бібліотек, компенсації оренди книгарням.
Це не «забаганки бізнесу». Це спроба не допустити ситуації, коли після війни Україна раптом виявить, що відновлювати потрібно не лише міста та заводи, а й цілу культурну індустрію, яку держава дозволила довести до межі виживання.
Росія прекрасно розуміє, що робить, коли знищує українські книжки. Питання лише в тому, чи розуміє українська влада, що відбувається, коли після кожного такого удару відповідь держави зводиться до співчуття, заяв і чергових обіцянок «підтримати галузь».
Бо книжкова галузь може не дочекатися моменту, коли чиновники нарешті завершать усі погодження, наради та міжвідомчі консультації. Книжки вже горять. Друкарні вже знищуються. Книгарні вже закриваються.
І якщо для того, щоб держава нарешті почала діяти, необхідно скликати РНБО — то проблема значно ширша, ніж просто стан українського книжкового ринку. Проблема в тому, що в Україні досі не навчилися захищати те, про що так багато говорять.