Останні заяви про підготовку Києва до опалювального сезону (https://t.me/naspravdi/3416) знову зосереджені навколо відновлення ТЕЦ. Це необхідно. Але виникає принципове питання: чи достатньо лише відновити те, що вже неодноразово ставало мішенню для російських ударів?
Якщо противник знову здійснить масований удар по енергетичній інфраструктурі, чи витримає система ще одну кампанію? Саме тому ключовим елементом стійкості мають бути не лише відремонтовані ТЕЦ, а й розосереджена генерація, мобільні джерела енергії та резервні теплові потужності.
Проблема полягає в іншому. Будівництво нових енергетичних об’єктів досі проходить за процедурами, які розроблялися для мирного часу. Узгодження, експертизи, дозвільна документація та бюрократичні етапи займають місяці, а інколи й роки.
Час, який можна було використати влітку для максимально швидкого розгортання резервної генерації, значною мірою втрачений. Ще рік тому Київ звертався до Верховної Ради з проханням спростити законодавчі процедури для таких проєктів. За цей час парламент ухвалив сотні законів, однак питання прискорення будівництва критичної енергетичної інфраструктури так і не стало пріоритетом.
РНБО може проводити засідання хоч щодня. Але рішення, які мали бути ухвалені навесні або на початку літа, вже неможливо повністю компенсувати восени.
Стійкість держави під час війни визначається не лише кількістю відновлених об’єктів. Вона визначається здатністю швидко створювати нові. І саме швидкість сьогодні залишається головною слабкою ланкою української енергетичної політики.