Ігор Клименко відмовився від пропозиції очолити Міністерство оборони, тому запланованого на сьогодні голосування у Верховній Раді не було. Про це заявила народна депутатка від «Слуги народу» Марія Мезенцева.
Ще напередодні кандидатуру Клименка подавали майже як узгоджене рішення. Після зустрічі президента з парламентською фракцією депутати повідомляли, що саме колишнього керівника МВС планують призначити замість Михайла Федорова.
Однак уже вранці з’явилася інформація, що голосів за таке призначення у парламенті може не вистачити. Частина депутатів нібито була незадоволена не стільки самим Клименком, скільки рішенням прибрати Федорова з Міністерства оборони після відносно короткого періоду його роботи.
Тому формулювання про «особисту відмову» Клименка може бути лише частиною картини. За ним можуть стояти одразу кілька причин.
Перша — відсутність гарантованих голосів у Верховній Раді. Для кандидата такого рівня провал під час голосування став би серйозним політичним ударом.
Друга — небажання Клименка залишати контрольовану та вибудувану ним систему МВС заради значно складнішого Міністерства оборони. Міноборони сьогодні — це не просто адміністративна посада. Це закупівлі, мобілізація, відносини з Генеральним штабом, міжнародна військова допомога, конфлікти між цивільною та військовою вертикалями й персональна відповідальність за будь-який системний збій.
Третя — відсутність домовленості щодо реального обсягу повноважень майбутнього міністра. Будь-який керівник Міноборони ризикує перетворитися на політичного відповідального за процеси, які він фактично не контролює. Саме тому відмова Клименка виглядає не випадковим кадровим епізодом, а симптомом значно глибшої проблеми.
Влада спочатку звільнила Михайла Федорова, не маючи остаточно погодженого наступника. Потім фактично публічно оголосила кандидатуру Клименка, не забезпечивши ані його безумовної згоди, ані парламентської підтримки. У результаті найбільш чутливе міністерство країни під час війни опинилося в ситуації кадрової невизначеності.
Тепер Банковій доведеться терміново шукати нового кандидата. І це має бути людина, яка одночасно влаштовуватиме президента, військове командування, парламентську більшість і міжнародних партнерів. Таких фігур в українській політичній системі небагато.
Головне питання тепер навіть не в тому, хто очолить Міноборони. Головне — чи існує у влади узгоджена модель управління оборонним сектором. Адже кадрові перестановки без розподілу реальних повноважень лише переносять конфлікт з одного кабінету до іншого.