Коли журналісти показують підземний Гельсінкі з басейнами, спортивними залами, церквами, картингом і автономними системами життєзабезпечення, багато хто дивується: «Невже так можна?». Насправді головне не басейни чи сауни. А державне мислення.
Після радянського вторгнення 1939 року Фінляндія зробила висновок, який не переглядала жодна влада: загроза зі Сходу нікуди не зникне. Саме тому країна десятиліттями інвестувала не лише в армію, а й у цивільний захист. Причому незалежно від економічних криз, зміни урядів чи політичної кон’юнктури.
Під землею Гельсінкі існує фактично ще одне місто. Близько 5 500 захисних споруд (ДИВ. ФОТО), розрахованих майже на мільйон людей, здатні за лічені години перейти з мирного режиму в режим цивільної оборони.
Майже кожен мешканець має гарантоване місце в укритті. Більшість нових будівель обладнані захисними спорудами ще на етапі проєктування. У мирний час вони працюють як паркінги, спортивні комплекси, музеї чи торговельні площі. Але за кілька годин можуть перейти в режим повноцінного захисту населення.
Тепер подивімося на Україну. Після здобуття незалежності держава отримала одну з найбільших у Європі систем цивільної оборони, побудовану ще за радянських часів. Замість її модернізації десятки років відбувався процес деградації. Тисячі захисних споруд були приватизовані, передані в оренду, перетворені на склади, магазини, офіси або просто занепали.
Тисячі сховищ були приватизовані, продані, передані в оренду, переобладнані під магазини, ресторани, склади або офіси. Частина просто руйнувалася без жодного обліку. Цивільний захист перестав бути питанням національної безпеки і перетворився на проблему місцевих бюджетів.
Після 2014 року, коли росія окупувала Крим і розпочала війну на Донбасі, країна отримала перший серйозний сигнал. Здавалося б, саме тоді мала з’явитися державна програма будівництва сучасних укриттів, аналогічна фінській або ізраїльській. Цього не сталося…
Навіть після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Україна в кращому разі займається ремонтом старих сховищ, а не створенням принципово нової системи цивільного захисту. І це, мабуть, одна з найбільших стратегічних помилок. Навіть під час масованих обстрілів Києва (не кажучи вже про інші населені пункти) укриття часто зачинені. Обіцяні владою нові укриття не будуються. У ЗМІ час від часу вибухають корупційні скандали, пов’язані з «розпилом» коштів на них.
Адже війна показала очевидну річ: російські ракети не розрізняють військові й цивільні об’єкти. Під ударом опиняються житлові квартали, лікарні, школи, університети, торговельні центри. У таких умовах якісне укриття перестає бути елементом комфорту — воно стає питанням виживання.
Ще одна проблема полягає в тому, що в Україні досі немає комплексної державної політики у сфері цивільного захисту. Нові житлові комплекси продовжують будуватися без повноцінних автономних укриттів, а питання безпеки часто вирішується формально — шляхом облаштування підвалів або найпростіших сховищ, які не розраховані на тривале перебування людей під час масованих атак.
Особливо показовим є контраст із Фінляндією. Там не чекали, поки почнуться масовані бомбардування. Там десятиліттями вкладали кошти у те, що може ніколи не знадобитися. І саме тому сьогодні країна готова до найгіршого сценарію. В Україні ж ми вкотре реагуємо вже після трагедій.
Війна рано чи пізно закінчиться. Але якщо після перемоги Україна знову почне економити на цивільному захисті, відкладати будівництво сучасних укриттів і сприймати їх як другорядну статтю витрат, це означатиме, що головний урок цієї війни так і не був засвоєний.
Фінляндія інвестувала в безпеку десятиліттями, не знаючи, чи знадобляться ці укриття. Україна ж заплатила за роки бездіяльності найвищу ціну — людськими життями. І саме тому після війни будівництво сучасної системи цивільного захисту має стати не політичною обіцянкою, а одним із головних державних пріоритетів.