Є речі, про які президенти говорять на камери. А є речі, про які домовляються за зачиненими дверима.
23 вересня на Генасамблеї ООН Володимир Зеленський повідомив, що Україна передала Південній Кореї двох військовополонених із КНДР. Передача справді відбулася після тривалих консультацій Києва і Сеула.
Але вже наступного дня президент Південної Кореї Лі Чже Мьон публічно дорікнув Україні за розголошення цієї інформації. Він наголосив на делікатності питання та можливих ризиках для безпеки й дипломатії.
В Офісі президента України, щоправда, заявили протилежне: за їхніми словами, Київ не брав на себе зобов’язань щодо нерозголошення.
Тобто маємо не просто інформаційний конфлікт, а дві різні версії того, про що домовлялися Київ і Сеул. І це вже серйозно.
Бо дипломатія — це не виступ на телешоу. Якщо партнери вважають певну інформацію чутливою, президент має розуміти ціну кожного публічного слова.
Особливо коли йдеться не про протокольну дрібницю. А про військовополонених, спецслужби, Південну Корею та потенційне військово-технологічне співробітництво.
А тепер — головне. У мережі вже з’являються твердження, що після цього скандалу нібито зупинені переговори щодо передачі Україні технологій та озброєнь. А запланований візит британських парламентарів на чолі з Іейном Дунканом Смітом нібито скасований.
На цей момент незалежного підтвердження цим твердженням немає. І саме тому не варто видавати чутки «з Банкової» за встановлений факт.
Проте сам дипломатичний скандал — факт. І виникає дуже просте питання. Навіщо президенту було публічно оголошувати те, що ще вчора було предметом делікатних міжнародних домовленостей?
У дипломатії іноді одна зайва фраза може коштувати набагато дорожче, ніж здається в момент її проголошення. Тому зараз Україні потрібні не виправдання і не нові гучні заяви.
Потрібна відповідь: що саме було погоджено із Сеулом, що саме було розголошено і чи були через це завдані реальні збитки українським інтересам. Бо державна дипломатія — це не місце для імпровізації.