Понад чотири роки повномасштабної війни радикально змінили не лише ситуацію у Східній Європі, а й усю систему міжнародних відносин. Якщо в лютому 2022 року російське вторгнення сприймалося як найбільший збройний конфлікт на європейському континенті з часів Другої світової війни, то до 2026 року стало очевидно: мова йде вже не просто про війну між двома державами. Вона перетворилася на один із ключових чинників формування нового світового порядку.
Саме в цьому контексті широкий резонанс викликала заява директора італійського геополітичного журналу Limes Лучо Караччоло. Виступаючи в ефірі телеканалу La7, він висловив думку, яка на перший погляд може здатися парадоксальною: доля російсько-української війни визначатиметься не стільки в Москві чи Києві, скільки у Вашингтоні та Пекіні. На думку Караччоло, ані володимир путін, ані Володимир Зеленський вже не мають повної політичної свободи для самостійного завершення конфлікту.
Така оцінка викликала жваві дискусії. Для одних вона стала підтвердженням того, що Україна і росія давно перетворилися на учасників більш масштабного геополітичного протистояння. Інші вважають таку позицію надмірним спрощенням, яке фактично позбавляє москву і Київ суб’єктності.
Однак незалежно від ставлення до слів італійського аналітика, поставлене ним питання виходить далеко за межі конкретного інтерв’ю. Хто сьогодні дійсно здатний вплинути на завершення найбільшої війни в Європі XXI століття? Воюючі держави? Їхні союзники? Або ж ключові рішення ухвалюватимуться в рамках глобального суперництва провідних світових держав?
Відповідь на це питання вимагає аналізу не окремих політичних заяв, а всієї архітектури сучасної міжнародної системи.
- Війна як симптом трансформації світового порядку
- Чому війна триває: логіка стратегічного глухого кута
- Економіка війни: хто здатний довше витримувати конфлікт
- Політична ціна миру: чому компроміс стає дедалі менш досяжним
- Чому саме США та Китай мають найбільший вплив
- Чому одного рішення Вашингтона й Пекіна недостатньо
- Можливі сценарії завершення війни
- Епілог
Війна як симптом трансформації світового порядку
Однією з головних помилок під час аналізу російсько-української війни залишається спроба розглядати її виключно як двосторонній конфлікт. Такий підхід був виправданий у перші місяці після початку повномасштабного вторгнення, коли основна увага була зосереджена на військових діях та безпосередньому протистоянні росії й України. Однак уже наприкінці 2022 року стало очевидно, що наслідки війни виходять далеко за межі регіону.
Сьогодні конфлікт впливає практично на всі ключові елементи світової політики: міжнародну торгівлю, енергетичну безпеку, глобальні логістичні ланцюги, розвиток оборонної промисловості, продовольчі ринки, технологічне суперництво та систему міжнародних союзів. Фактично Україна стала ареною, на якій перетинаються інтереси найбільших світових центрів сили.
Для росії війна є не лише спробою досягти військових і політичних цілей щодо України. Кремль розглядає конфлікт значно ширше — як інструмент перегляду архітектури європейської безпеки, що склалася після закінчення холодної війни, і водночас як боротьбу за визнання росії одним із самостійних полюсів світового впливу. Саме тому офіційна російська риторика дедалі частіше пов’язує те, що відбувається, не стільки з Україною, скільки з протистоянням колективному Заходу.
Для України війна також давно перестала бути виключно боротьбою за звільнення окупованих територій. Вона стала питанням збереження державності, забезпечення довгострокових гарантій безпеки та остаточного вибору зовнішньополітичного курсу. Від її результату залежить не лише територіальна цілісність країни, а й модель розвитку української держави на десятиліття вперед.
Однак цим коло учасників конфлікту не обмежується. Сполучені Штати розглядають те, що відбувається, одночасно через кілька стратегічних вимірів. По-перше, як перевірку здатності Заходу захищати існуючий міжнародний порядок. По-друге, як елемент довгострокової політики стримування росії. І, нарешті, як фактор глобального суперництва з Китаєм, яке Вашингтон вважає головним викликом XXI століття. Саме необхідність одночасно підтримувати Україну та концентрувати ресурси в Індо-Тихоокеанському регіоні стає однією з ключових дилем американської стратегії.
Не менш складною є позиція Китаю. Пекін зацікавлений у збереженні стратегічного партнерства з москвою, оскільки росія залишається важливим елементом балансу сил у протистоянні зі Сполученими Штатами. Водночас Китай не зацікавлений у надмірному ослабленні світової економіки, порушенні міжнародної торгівлі чи прямому військовому зіткненні між росією та НАТО. Для найбільшого світового експортера глобальна нестабільність становить не меншу загрозу, ніж зміна військово-політичного балансу.
Свої інтереси має й Європа. За роки війни Європейський Союз пройшов шлях від переважно економічного об’єднання до одного з ключових суб’єктів європейської безпеки. Зростання оборонних витрат, масштабні програми переозброєння, інвестиції у військово-промисловий комплекс та поступове формування більш самостійної оборонної політики свідчать про те, що війна змінила не лише східний фланг Європи, а й саму природу європейської інтеграції.
Таким чином, російсько-українська війна стала не просто найбільшим збройним конфліктом сучасності. Вона перетворилася на один із механізмів формування нової міжнародної системи, в якій регіональні кризи виявляються нерозривно пов’язаними з глобальною конкуренцією провідних світових держав.
Чому війна триває: логіка стратегічного глухого кута
Якщо розглядати виключно людські втрати, масштаби руйнувань та економічні збитки, то виникає закономірне запитання: чому через понад чотири роки після початку повномасштабного вторгнення сторони так і не змогли перейти до стабільних переговорів? На перший погляд відповідь здається очевидною — через принципові політичні розбіжності. Однак насправді причини значно глибші. Сучасні війни рідко закінчуються лише тому, що стають надто дорогими. Набагато важливіше інше — чи продовжують їхні учасники вважати, що можуть домогтися вигіднішого результату, ніж той, який здатні отримати за столом переговорів.
Саме ця логіка сьогодні визначає розвиток російсько-українського конфлікту. Ні москва, ні Київ поки що не дійшли висновку, що подальше продовження війни остаточно позбавлене стратегічного сенсу. Більше того, обидві сторони продовжують розраховувати на зміну співвідношення сил на свою користь, хоча способи досягнення цієї мети суттєво відрізняються.
Для росії війна поступово трансформувалася з операції з обмеженими політичними завданнями у довгострокове протистояння на виснаження. Російська економіка була переведена на військові рейки, суттєво збільшено державні видатки на оборону, багаторазово зросло виробництво озброєння та боєприпасів. Незважаючи на санкційний тиск, москві вдалося адаптувати значну частину економіки до нових умов, переорієнтувати експортні потоки та зберегти стабільне функціонування оборонно-промислового комплексу. Це не означає відсутності економічних проблем, однак свідчить про те, що російське керівництво поки що не розглядає ресурсні обмеження як фактор, що змушує до негайного політичного компромісу.
Україна перебуває в іншій ситуації. Її здатність продовжувати опір значною мірою визначається ефективністю власної мобілізації, розвитком національного оборонно-промислового комплексу та збереженням міжнародної підтримки. За роки війни українська армія набула унікального бойового досвіду, значно збільшилося внутрішнє виробництво безпілотних систем, засобів радіоелектронної боротьби та окремих видів озброєння. Водночас Київ залишається критично залежним від поставок західних систем протиповітряної оборони, далекобійних засобів ураження, розвідувальної інформації та фінансової допомоги. Отже, розрахунок українського керівництва також ґрунтується на припущенні, що збереження зовнішньої підтримки дозволить поступово покращувати власні переговорні позиції.
Таким чином, обидві сторони продовжують виходити з того, що час поки що працює не виключно проти них. Це є одним із головних чинників збереження високої інтенсивності конфлікту. Однак існує ще одна причина, яка часто залишається поза межами публічних дискусій.
За роки війни змінилася сама її природа. Якщо у 2022 році успіх значною мірою визначався кількістю танків, артилерії та живої сили, то сьогодні вирішальне значення набувають технології, промисловість і здатність швидко адаптуватися до мінливих умов ведення бойових дій.
Російсько-українська війна стала першою в історії масштабною війною з масовим застосуванням безпілотних систем, штучного інтелекту, космічної розвідки, цифрового управління військами та високоточної зброї в режимі практично безперервної модернізації. Кожна зі сторін постійно впроваджує нові технічні рішення, на які вже за кілька тижнів супротивник реагує відповідними заходами.
Фактично на території України триває не лише збройне протистояння, а й безперервне змагання військово-промислових комплексів, інженерних шкіл та технологічних екосистем. Саме тому прогнозування термінів закінчення війни стає значно складнішим. Жодна зі сторін поки що не зіткнулася з повним військовим виснаженням. Більше того, постійна поява нових технологій створює ілюзію можливості змінити ситуацію на полі бою без необхідності йти на серйозні політичні поступки.
У результаті виникає класичний стратегічний глухий кут. Кожна зі сторін усвідомлює високу ціну продовження війни, однак водночас вважає, що відмова від боротьби саме зараз може призвести до ще більших політичних і військових втрат у майбутньому. Поки зберігається така логіка, ймовірність переходу до сталого мирного процесу залишається обмеженою незалежно від кількості дипломатичних ініціатив.
Економіка війни: хто здатний довше витримувати конфлікт
Військові дії XXI століття виграються не лише на лінії фронту. Їхній результат дедалі більшою мірою визначається стійкістю економіки, здатністю держави фінансувати оборонну промисловість, компенсувати людські втрати та зберігати соціальну стабільність. Саме тому російсько-українська війна водночас стала найбільшим економічним протистоянням сучасності.
Поширена думка про те, що санкції автоматично призводять до швидкої військової поразки держави, не знайшла підтвердження у практиці останніх років. Обмежувальні заходи суттєво ускладнили розвиток російської економіки, обмежили доступ до сучасних технологій і підвищили вартість ведення війни. Однак водночас вони стимулювали масштабну перебудову виробничих ланцюгів, розвиток паралельного імпорту, поглиблення економічного співробітництва з країнами Азії, Близького Сходу та Глобального Півдня.
У результаті російська економіка не уникла серйозних структурних змін, але й не продемонструвала швидкого колапсу, який прогнозувався в перші місяці війни. Україна, навпаки, зіткнулася з безпрецедентними масштабами руйнування промислової інфраструктури, енергетики та логістики. Незважаючи на поступове відновлення окремих галузей та розвиток власного виробництва озброєння, економіка країни продовжує функціонувати в умовах надзвичайно високої залежності від зовнішнього фінансування. Значна частина бюджетних видатків, соціальних програм та проєктів відновлення забезпечується міжнародною фінансовою допомогою.
Саме тому питання тривалості війни поступово перетворюється на питання стійкості одразу кількох економічних моделей. Росія прагне довести здатність вести тривале протистояння в умовах санкційного тиску. Україна — здатність зберігати державну стійкість за умови постійної підтримки союзників. Захід — готовність фінансувати довгострокову допомогу без істотного зниження власної економічної конкурентоспроможності.
Отже, економіка стає не другорядним, а одним із ключових театрів сучасної війни. І саме на цьому рівні багато в чому визначатиметься, як довго учасники конфлікту зможуть зберігати нинішню стратегію або будуть змушені шукати політичні альтернативи.
Політична ціна миру: чому компроміс стає дедалі менш досяжним
Якщо військова та економічна складові визначають здатність держави продовжувати війну, то політична складова визначає можливість її завершення. Саме тут, ймовірно, криється головний парадокс сучасного конфлікту: через понад чотири роки ціна миру для політичного керівництва обох країн у багатьох аспектах стала вищою, ніж на його початковому етапі.
На перший погляд такий висновок здається суперечливим. Здавалося б, зростання людських втрат, економічних витрат і соціальної втоми має підштовхувати сторони до переговорів. Однак історія показує протилежне. Чим довше триває війна, тим важче політичним лідерам відмовитися від раніше заявлених цілей. Кожна нова хвиля мобілізації, кожна зруйнована інфраструктура, кожне втрачене життя підвищують суспільні очікування того, що понесені жертви мають привести до відчутного політичного результату.
Для росії питання припинення війни вже давно виходить за межі виключно військової кампанії. Воно тісно пов’язане зі стабільністю всієї державної системи. Будь-яка підсумкова угода неминуче оцінюватиметься російським суспільством, політичними елітами та міжнародною спільнотою крізь призму спочатку заявлених цілей. Йдеться не лише про територіальні питання, а й про те, наскільки досягнуті результати підтвердять здатність російського керівництва реалізовувати власну стратегію в умовах безпрецедентного санкційного та військово-політичного тиску.
Україна стикається з іншою, але не менш складною політичною дилемою. За роки війни суспільство сформувало надзвичайно високі очікування щодо відновлення територіальної цілісності, притягнення росії до відповідальності та отримання довгострокових міжнародних гарантій безпеки. Будь-яка угода, яку сприймуть як відмову від цих принципів, неминуче викличе гострі внутрішні дискусії. При цьому українське керівництво має враховувати не лише суспільні настрої, а й позицію військовослужбовців, ветеранів, родин загиблих та мільйонів громадян, які безпосередньо постраждали від війни.
Слід враховувати й ще один фактор, якому в публічній дискусії приділяється значно менше уваги. За роки війни змінилися самі політичні системи. В обох країнах з’явилися нові центри впливу, посилилася роль військових структур, трансформувалися механізми прийняття рішень і суспільні очікування. Будь-яка мирна угода неминуче зачепить інтереси численних політичних, економічних і силових груп, кожна з яких прагнутиме зберегти власні позиції в післявоєнній системі.
Саме тому сучасні переговори значно відрізняються від дипломатії минулого. Вони вже не зводяться до визначення нової лінії розмежування чи підписання документа про припинення вогню. Будь-яка стійка угода має одночасно вирішити питання безпеки, відновлення економіки, міжнародних гарантій, санкційної політики, контролю над озброєнням та майбутньої європейської архітектури безпеки. Чим більше таких взаємопов’язаних питань накопичується, тим складнішим стає пошук компромісу.
Саме цю обставину, ймовірно, мав на увазі Лучо Караччоло, кажучи про те, що ані москва, ані Київ уже не здатні «просто зупинити війну». Формально рішення дійсно залишається за ними. Однак політична ціна такого рішення настільки висока, що будь-який крок до миру вимагає не лише дипломатичної волі, а й готовності взяти на себе відповідальність за наслідки компромісу.
Чому саме США та Китай мають найбільший вплив
Саме на цьому тлі стає зрозумілішою логіка тези Караччоло про зростаючу роль Сполучених Штатів і Китаю. Однак його слова нерідко трактуються надто спрощено, ніби йдеться про дві держави, які здатні в будь-який момент «наказати» москві та Києву припинити війну. Така інтерпретація не відповідає реальності. Вплив Вашингтона та Пекіна ґрунтується не на формальному праві ухвалювати рішення за учасників конфлікту, а на обсягах ресурсів, якими вони розпоряджаються.
Сполучені Штати залишаються головним військово-політичним союзником України. Саме американська підтримка значною мірою визначає обсяг поставок сучасного озброєння, роботу розвідувальних систем, розвиток протиповітряної оборони, підготовку особового складу та стійкість міжнародної коаліції на підтримку Києва. Не менш важливим залишається вплив США на міжнародні фінансові інститути та механізми санкційного тиску. Будь-яка істотна зміна американської політики неминуче позначиться на здатності України продовжувати довгостроковий опір.
Китай володіє іншими інструментами впливу. За останні роки він остаточно перетворився на найбільшого зовнішньоекономічного партнера росії. Через Китай проходить значна частина торговельних потоків, постачання промислової продукції, фінансові розрахунки та технологічне співробітництво. Пекін не є військовим союзником москви, проте його економічна позиція безпосередньо впливає на стійкість російської економіки в умовах санкційного тиску.
При цьому інтереси Вашингтона та Пекіна збігаються лише частково. Жодна зі сторін не зацікавлена у глобальній ескалації, яка могла б призвести до прямого зіткнення ядерних держав або масштабної кризи світової економіки. Однак це зовсім не означає збігу їхніх довгострокових стратегічних цілей.
Для Сполучених Штатів принципово важливо зберегти довіру союзників і продемонструвати здатність захищати існуючу систему міжнародних відносин. Для Китаю пріоритетом залишається запобігання формуванню єдиного антикитайського блоку, збереження стабільності світової торгівлі та поступове посилення власного міжнародного впливу. Отже, обидві держави прагнуть знизити ризики, але бачать шляхи досягнення цієї мети зовсім по-різному.
Саме тому було б помилкою говорити про існування якогось спільного американо-китайського сценарію закінчення війни. Швидше йдеться про інше: будь-яке стійке врегулювання неможливе без урахування інтересів держав, що мають найбільші можливості впливати на політичне, економічне та військове становище учасників конфлікту.
У цьому сенсі Караччоло звертає увагу на дійсно важливу тенденцію. Сучасні війни рідко завершуються виключно волею безпосередніх учасників. Чим масштабніший конфлікт і чим сильніше він інтегрований у світову систему, тим більшого значення набувають позиції зовнішніх гравців, від яких залежить загальний баланс сил.
Чому одного рішення Вашингтона й Пекіна недостатньо
Незважаючи на об’єктивно зростаючу роль Сполучених Штатів і Китаю, було б помилкою робити висновок, що саме ці дві держави здатні самостійно визначити майбутнє російсько-української війни. Така інтерпретація значно спрощує сучасну систему міжнародних відносин і фактично ігнорує багаторівневий характер самого конфлікту.
Будь-яке стійке мирне врегулювання є не політичною угодою між двома світовими центрами сили, а складною системою взаємопов’язаних компромісів. Навіть якщо припустити, що Вашингтон і Пекін досягнуть повного взаєморозуміння щодо бажаної моделі завершення війни, цього виявиться недостатньо для досягнення довгострокового миру.
Насамперед тому, що безпосередні учасники конфлікту зберігають власну політичну суб’єктність. Росія та Україна самостійно визначають свої стратегічні цілі, ухвалюють військові рішення та несуть відповідальність перед власними суспільствами. Жодна зовнішня держава не здатна гарантувати виконання угоди, якщо вона не сприйматиметься як прийнятна самими сторонами конфлікту.
Історія міжнародних відносин неодноразово демонструвала подібні приклади. Дейтонські угоди щодо Боснії, Белфастська угода щодо Північної Ірландії або Паризькі мирні угоди щодо В’єтнаму стали можливими лише тоді, коли збіглися інтереси не тільки зовнішніх посередників, а й безпосередніх учасників конфлікту. Навпаки, численні спроби нав’язати політичне врегулювання ззовні без внутрішньої згоди сторін часто призводили лише до тимчасового припинення бойових дій і подальшого відновлення протистояння.
Не менш важливим чинником залишається Європа. Саме європейські держави сьогодні є не просто союзниками України, а безпосередніми учасниками формування нової системи безпеки на континенті. Німеччина, Франція, Велика Британія, Польща, країни Північної Європи та Балтії за останні роки суттєво збільшили військові видатки, інвестували мільярди євро в оборонну промисловість і розпочали реалізацію довгострокових програм переозброєння. Ці процеси свідчать про те, що Європа поступово стає самостійним військово-політичним суб’єктом, інтереси якого вже неможливо розглядати виключно крізь призму американської політики.
Більше того, саме європейським державам доведеться жити з наслідками будь-якої майбутньої угоди. Питання розміщення сил НАТО, гарантій безпеки України, режиму санкцій, відновлення зруйнованої інфраструктури, контролю над озброєнням та управління новими кордонами безпосередньо зачіпають безпеку всього європейського континенту.
Не слід забувати й про міжнародні інституції. Організація Об’єднаних Націй, ОБСЄ, Міжнародне агентство з атомної енергії, міжнародні фінансові організації та можливі майбутні механізми моніторингу неминуче стануть частиною будь-якого довгострокового врегулювання. Сучасні війни рідко закінчуються лише підписанням політичної декларації. Після досягнення угоди починається не менш складний етап — її практична реалізація, що вимагає міжнародного контролю, фінансових ресурсів і довгострокових гарантій.
Таким чином, вплив Вашингтона та Пекіна дійсно залишається визначальним, однак він не скасовує ролі інших учасників міжнародної системи. Швидше йдеться про формування складної багаторівневої конструкції, в якій стійкий мир можливий лише за умови збігу інтересів глобальних держав, регіональних гравців та безпосередніх учасників конфлікту.
Можливі сценарії завершення війни
Аналіз поточної військово-політичної ситуації дозволяє виділити кілька базових сценаріїв розвитку подій, кожен із яких має різний ступінь ймовірності. Перший сценарій — військова перемога однієї зі сторін.
Теоретично такий варіант залишається можливим. Однак у міру затягування війни його ймовірність поступово знижується. Обидві сторони продемонстрували здатність адаптуватися до нових умов, відновити виробництво озброєння та компенсувати частину понесених втрат. За умови збереження нинішнього балансу ресурсів досягнення беззастережної перемоги стає дедалі менш реалістичним.
Другий сценарій — тривала війна на виснаження. Саме цей сценарій сьогодні видається найбільш близьким до існуючої динаміки. Його характерними рисами є поступове нарощування військового виробництва, взаємне виснаження ресурсів, розвиток безпілотних технологій та спроби домогтися політичної переваги за рахунок економічного тиску. Такий конфлікт може тривати ще тривалий час за умови збереження зовнішньої підтримки України та стійкості російської економіки.
Третій сценарій — припинення вогню без остаточного мирного договору. Історія міжнародних конфліктів показує, що саме такий варіант часто стає проміжним етапом перед довгостроковим політичним врегулюванням. Формальне припинення бойових дій дозволяє знизити інтенсивність конфлікту, однак не усуває його фундаментальних причин. У подібних випадках питання територій, безпеки та міжнародного визнання можуть залишатися невирішеними десятиліттями.
Четвертий сценарій — комплексна міжнародна угода. Це найскладніший, але водночас найстабільніший варіант. Його реалізація вимагатиме не лише згоди москви та Києва, а й формування нової архітектури європейської безпеки, визначення довгострокових міжнародних гарантій, механізмів контролю, режиму санкцій, відновлення України та принципів подальших відносин між росією та Заходом. Саме масштаб необхідних рішень пояснює, чому такий сценарій поки що виглядає найбільш віддаленою перспективою.
Епілог
Висловлювання Лучо Караччоло не слід сприймати як прогноз існування таємних домовленостей між Вашингтоном і Пекіном. Швидше воно відображає фундаментальну особливість сучасних міжнародних конфліктів: війни такого масштабу вже неможливо розглядати виключно як протистояння двох держав.
Російсько-українська війна стала частиною значно ширшого процесу трансформації світового порядку. На її розвиток одночасно впливають військовий баланс, стабільність економік, внутрішня політична динаміка, технологічне суперництво, міжнародні санкції, позиції найбільших держав та еволюція системи колективної безпеки в Європі. Жоден із цих чинників сам по собі не здатний визначити результат конфлікту. Однак зміна будь-якого з них неминуче позначається на загальній стратегічній картині.
Саме тому питання про те, «хто закінчить війну», не має простої відповіді. Формально рішення залишиться за москвою та Києвом, оскільки лише вони можуть підписати угоду про припинення бойових дій. Однак реальні умови, за яких таке рішення стане можливим, формуватимуться значно ширшим колом учасників — Сполученими Штатами, Китаєм, Європейським союзом, міжнародними інститутами та самим перебігом війни.
Головна думка Караччоло, ймовірно, полягає не в тому, що росія та Україна втратили суб’єктність, а в тому, що в XXI столітті навіть найбільші регіональні війни перестали бути виключно регіональними. Їхнє завершення визначається не одним політичним рішенням і не волею окремого лідера, а збігом військових, економічних, дипломатичних і політичних умов, за яких продовження конфлікту перестає відповідати інтересам більшості його ключових учасників.
Саме це робить російсько-українську війну не лише найбільшим збройним конфліктом сучасної Європи, а й однією з визначальних подій світової політики першої половини XXI століття. Незалежно від термінів її завершення, вона вже змінила міжнародні відносини, прискорила трансформацію глобальної системи безпеки та стала відправною точкою формування нового світового порядку, наслідки якого визначатимуть міжнародну політику ще багато десятиліть попереду.