Україна входить у новий, складніший етап війни. На фронті ворогом залишається росія. Але в політичному тилу дедалі важливішим стає інший фронт — боротьба за громадську думку в Європі.
Формально підтримка України в ЄС залишається високою. За даними Eurobarometer, 76% європейців підтримують продовження допомоги Україні до досягнення справедливого і тривалого миру. Але за цими цифрами є важлива деталь: європейці підтримують Україну, проте дедалі більше бояться за власне майбутнє.
І саме на цьому страху сьогодні грають популісти. Польща — найболючіший приклад. Країна, яка стала одним із головних союзників України після 24 лютого, сьогодні переживає помітне зростання антиукраїнської риторики.
Причини різні: історична пам’ять, Волинь, суперечки навколо зерна, конкуренція на ринку праці, соціальна втома, внутрішня політична боротьба. За останніми опитуваннями, майже 60% поляків уже не підтримують вступ України до ЄС у нинішніх умовах.
Це не означає, що Польща стала ворогом України. Але українське питання в Польщі перестало бути лише питанням солідарності. Воно стало частиною виборчої політики.
І це дуже небезпечний момент — адже росія чудово розуміє цю слабкість. Польські спецслужби прямо попереджають, що москва намагається використовувати польсько-українські суперечності, інформаційні атаки та історичні конфлікти для розпалювання напруги між народами.
У Чехії ситуація м’якша, але тенденція схожа. Країна прийняла велику кількість українців, довго була одним із найактивніших союзників Києва, але популістичні сили дедалі частіше говорять про скорочення військової допомоги та обмеження підтримки біженців.
У Болгарії проблема інша. Там сильні проросійські настрої, історичні симпатії до росії та вплив російської інформаційної машини. Тому Україну часто подають не як жертву агресії, а як «причину втягування Європи у війну».
У Румунії підтримка України загалом залишається стабільнішою. Але і там є напруга навколо зерна, фермерів, портової логістики та конкуренції за європейські ресурси.
Головний висновок простий: антиукраїнські настрої в Європі не виникають з одного джерела. Це суміш економіки, історії, страху, міграції, російської пропаганди та внутрішньої політики.
Для України це стратегічний виклик.Ми залежимо від Європи не лише у військовому сенсі. Європа — це фінансова підтримка бюджету, гуманітарна допомога, ППО, боєприпаси, дипломатичний захист, санкції проти росії, майбутнє членство в ЄС і відновлення країни після війни.
Тому Україні мало просто повторювати: «Ми захищаємо Європу». Це правда. Але її вже недостатньо. Потрібна нова політика роботи з європейськими суспільствами: не тільки з урядами, а й з виборцями. Не тільки через дипломатів, а й через медіа. Не тільки мовою героїзму, а й мовою спільної вигоди. Не тільки про війну, а й про економіку, безпеку, робочі місця, спільне виробництво зброї, енергетику та майбутній ринок України.
Україна має пояснювати Європі просту річ: допомога Україні — це не благодійність. Це інвестиція у безпеку самого ЄС. Якщо Росію не зупинити в Україні, наступна ціна для Європи буде значно вищою.
Але водночас Україна повинна чесно визнати: у відносинах із сусідами не можна ігнорувати історичні травми, економічні страхи та внутрішню політику цих країн. Ми не маємо права програти битву за європейську громадську думку. Бо росія воює не лише ракетами.Вона воює в коментарях, у виборах, у ток-шоу, у фейках, у старих образах і в нових страхах.
Тож якщо Україна хоче перемогти у довгій війні, їй потрібно захищати не тільки фронт на сході. Потрібно захищати довіру до України в Європі.