Скандал навколо 155-ї окремої механізованої бригади «Анна Київська» набув нового, безпрецедентного масштабу. Правоохоронні органи розслідують справу про викрадення та вбивство двох цивільних мешканців Київської області, у якій фігурують дев’ятеро військовослужбовців бригади, серед них — командир одного з батальйонів.
За даними слідства, тяжкий злочин міг бути скоєний після наказу командира бригади Станіслава Лучанова. Сам комбриг, за офіційною інформацією ОК «Північ», самовільно залишив місце служби, його місцеперебування встановлюється.
За інформацією, оприлюдненою українськими ЗМІ з посиланням на джерела у правоохоронних органах, мотивом міг стати побутовий конфлікт. Дружина комбрига жалілася на місцевих мотоциклістів, які ночами заважали спати їй та її дитині.
Група військових очевидно за наказом її чоловіка-комбрига провела пошуки та викрала двох братів (один із яких був колишнім військовим і пройшов пекло війни). Після чого чоловіків вивезли до іншого регіону і… холоднокровно стратили. Наразі розслідування здійснюється за статтями про незаконне позбавлення волі та умисне вбивство, а тіла загиблих уже ексгумовані.
Остаточну правову оцінку цим подіям звісно має дати суд. Однак сама справа стала резонансною не лише через тяжкість підозрюваного злочину. Вона накладається на вже тривалий ланцюг проблем, пов’язаних із 155-ю бригадою.
Ще на етапі формування підрозділ опинився в центрі суспільної уваги через масові випадки самовільного залишення частини, кадрові перестановки, передачу особового складу до інших підрозділів та проблеми з управлінням. Ці питання раніше детально аналізувалися журналістами, зокрема Юрієм Бутусовим, який назвав історію бригади прикладом системних організаційних помилок під час створення нових військових формувань.
Додатково увагу привертає й попередня служба розшукуваного комбрига Лучанова. До призначення командиром 155-ї ОМБр він був начальником штабу 425-го окремого штурмового полку «Скеля», навколо якого останнім часом також проводяться розслідування щодо можливих фактів насильства над військовослужбовцями.
Водночас будь-який автоматичний зв’язок між попередніми епізодами та нинішньою справою був би передчасним — це різні кримінальні провадження, які мають оцінюватися окремо. Головний висновок цієї історії полягає в іншому.
Якщо підозри слідства підтвердяться, йтиметься не лише про окремий тяжкий злочин, а й про серйозний виклик для військової системи управління. В умовах війни дисципліна, законність та командна відповідальність є критично важливими не лише для ефективності армії, а й для довіри суспільства до ЗСУ.
Саме тому ця справа, ймовірно, стане одним із найважливіших тестів для української системи військової юстиції: суспільство очікує повного, неупередженого розслідування, встановлення всіх обставин події та персональної відповідальності кожного, чия вина буде доведена у законному порядку.