Історія Національного музею Голодомору-геноциду за останні роки викликає дедалі більше запитань. І справа не лише в цифрах. Справа в тому, як державна установа формує історичну пам’ять про злочини радянського режиму.
У 2021 році музей під керівництвом Олесі Стасюк оприлюднив оцінку — 10,5 млн загиблих під час Голодомору 1932–1933 років. Після критики наукової спільноти, звинувачень у методологічних помилках і зміни керівництва музей відмежувався від цього дослідження. Нині він використовує оцінку 3,9 млн жертв, розраховану Інститутом демографії НАН України.
Наукова дискусія щодо кількості загиблих необхідна. Але різниця між 10,5 і 3,9 мільйона — це не статистична похибка, яку можна просто залишити за дужками. Суспільство має право бачити методологію, джерела, розрахунки та пояснення того, чому одна оцінка була відкинута, а інша стала основою міжнародної комунікації музею.
Тепер інше питання — голод 1946–1947 років. У матеріалах музею він називається «масовим штучним голодом». Формально це відповідає нинішній українській законодавчій класифікації: Голодомор-геноцид 1932–1933 років законодавчо відокремлений від масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років.
Але термінологічне розмежування не повинно перетворюватися на применшення масштабу злочину. У 1946–1947 роках українське село знову опинилося в умовах катастрофічного продовольчого дефіциту. Радянська система хлібозаготівель, примусове вилучення зерна, державна політика розподілу продовольства та експортні зобов’язання режиму мають бути предметом повного й відкритого історичного дослідження. Не можна зводити трагедію до абстрактних «труднощів повоєнного періоду».
І тут виникає головне запитання до музею: чи достатньо він пояснює суспільству, що саме відбувалося у 1946–1947 роках, які рішення ухвалювала радянська влада, хто відповідав за вилучення продовольства та які наслідки це мало для українського населення? Бо історична пам’ять — це не гра зі словами й не змагання за найзручнішу цифру. Це відповідальність за документальне відтворення злочинів, їхніх причин і наслідків.
Якщо музей поширює за кордоном матеріали про українські трагедії, він має бути максимально прозорим у питаннях статистики, методології та термінології. Інакше виникає небезпечна ситуація: замість цілісної картини багаторічної політики радянського режиму світ отримує окремі, роз’єднані епізоди.
Україна має право на наукову точність. Але ця точність не повинна ставати приводом для замовчування масштабу злочинів проти українців.