Ззовні це виглядало як звичайна відомча тяганина. Національний банк і державна Укрпошта роками з’ясовували стосунки в публічній площині, і тема здавалася нудною до позіхання: чи потрібен країні «поштовий банк», чи має поштовий оператор право заходити на територію фінансових послуг, хто кому винен ліцензію і хто перший почав. Класична інституційна дискусія, від якої читач засинає на другому абзаці.
А за лаштунками цих гучних заяв розгорталася історія іншого жанру. Як свідчать результати перевірки регулятора, за перший рік повномасштабного вторгнення через інфраструктуру державного поштового оператора пройшли транзакції на понад 11 мільярдів гривень готівкою. Готівкою, походження якої й досі не має пояснення, яке влаштувало б фінансову розвідку.
Це не історія про одну людину і не привід шукати винних поіменно. Це спроба структурно розібратися, як насправді працюють механізми фінансового моніторингу в державі, де саме в цих механізмах утворюються сліпі зони і чому реакція контролюючих органів іноді запізнюється не на тижні, а на роки.
- Звідки гроші і чому їх так багато
- Як це виглядало покроково
- Знижка для своїх
- Пенсіонери прифронтових громад і чомусь Закарпаття
- Позиція захисту: ми не банк
- Системна інертність, або хто прокинувся першим
Звідки гроші і чому їх так багато
Аудит НБУ охопив період з початку 2022 до середини 2023 року. Саме тоді Укрпошта почала активно приймати готівкову виручку від низки компаній. Загальна сума сягнула 11,9 млрд грн, з яких абсолютна більшість, а це 11,4 млрд, надійшла всього від шести юридичних осіб. Шість контрагентів, одинадцять з половиною мільярдів. Частина з них тісно пов’язана з мережами платіжних терміналів самообслуговування, тобто з тим самим ринком ПТКС, де перші ролі традиційно належать таким гравцям, як Ibox, EasyPay чи City24.
Тут варто зробити застереження, без якого далі рухатися не можна. Сама по собі операція інкасації або прийому торговельної виручки не є порушенням. Пошта має відділення в кожному селі, має інкасаційну логістику, має потребу в готівці для соціальних виплат. Бізнес-модель, у якій поштовий оператор акумулює чужу виручку, теоретично цілком життєздатна.
Питання починаються там, де закінчуються процедури. Регулятор звернув увагу на те, що державний оператор, найімовірніше, не застосовував належних процедур фінансового моніторингу. Тобто мільярди гривень заходили в систему без детальної перевірки першоджерела. Не тому, що перевірка щось не знайшла, а тому, що її, схоже, просто не було.
Як це виглядало покроково
Якщо зібрати документи перевірки в одну послідовність, вимальовується механіка, знайома будь-якому фахівцю з фінансового моніторингу.
Спочатку приватні компанії, пов’язані з мережами терміналів, акумулювали великі обсяги готівки. Далі ця готівка передавалася Укрпошті під виглядом торговельної виручки, і саме на цьому кроці мала спрацювати процедура перевірки походження коштів, якої, за висновками регулятора, не відбулося. Потім поштовий оператор фізично відвозив цю готівку в інкасаторських сумках до відділень державного банку, а конкретно Ощадбанку, і зараховував її на власний рахунок. І нарешті кошти, які на цьому етапі вже були не готівкою невідомого походження, а звичайними безготівковими залишками на рахунку державної компанії, поверталися переказами на рахунки тих самих шести юридичних осіб.
На вході готівка з питаннями. На виході безготівка без питань. Між входом і виходом державна структура з бездоганною репутацією і мережею відділень по всій країні. У підручниках з фінансового моніторингу така послідовність описується не як логістика, а як конверсія, і саме тому вона взагалі потрапила в поле зору регулятора.
Знижка для своїх
Окрема лінія цієї історії стосується грошей, які держава на цьому не заробила.
Стандартна комісія за приймання готівкової виручки становить близько 0,2%. Для згаданих шести компаній були встановлені тарифи в діапазоні від 0,001% до 0,1%. Різниця не косметична: за розрахунками, Укрпошта отримала на цих операціях 8,7 млн грн замість майже 23 млн, тобто державна компанія недоотримала понад 14 млн грн потенційного прибутку.
Пояснення менеджменту тут цілком ринкове: великим гуртовим клієнтам знижки надаються завжди, це стимулює обсяги. Логіка зрозуміла. Незручність лише в тому, що знижка в двісті разів від базового тарифу перетворює послугу з джерела прибутку на щось інше. І тоді закономірно виникає питання, заради чого державна компанія возила ці мішки, якщо не заради заробітку.
Пенсіонери прифронтових громад і чомусь Закарпаття
Найбільше запитань викликала не бухгалтерія, а географія.
Офіційне пояснення потреби в таких обсягах готівки звучало бездоганно патріотично: гроші потрібні, щоб виплачувати пенсії та соціальні допомоги в регіонах, наближених до зони бойових дій. Пошта як остання ланка держави там, куди не доїжджає банк. Аргумент, проти якого важко заперечувати вголос.
Проблема в тому, що рух коштів, згідно з документами перевірки, мав дещо інший вектор. Значна частина готівки здавалася в інкасаторських сумках не на сході й не на півдні, а до відділень державного банку в західних регіонах, зокрема на Закарпатті та Львівщині. У певні місяці обсяги готівкових надходжень там зростали в 15 і навіть 60 разів. Пенсіонери Донеччини, судячи з логістики, отримували свої виплати десь у районі угорського кордону.
До географічного парадоксу додалася низка інших аномалій, і кожна з них окремо ще могла б зійти за випадковість.
Частина готівки приймалася вночі або рано-вранці, поза межами офіційного графіка роботи відділень. Тобто в години, коли відділення пошти фізично зачинені, а єдиний клієнт біля дверей приїхав із мішком.
Зафіксовані випадки, коли, згідно з документами, одна й та сама особа протягом однієї доби здавала готівку у відділеннях, розташованих у різних областях. Кур’єрська телепортація, яку не пояснюють ні дороги, ні комендантська година.
І найкрасномовніша деталь: купюри. Поповнення терміналів самообслуговування завжди дає строкату масу, різні номінали, різний ступінь зношеності, зім’яті двадцятки й засмальцьовані сотні. Натомість сотні тисяч гривень інкасувалися винятково новими банкнотами номіналом 500 грн із послідовними серійними номерами. У фінансовій розвідці такий маркер розглядається як індикатор того, що гроші, найімовірніше, взагалі не проходили через роздрібний обіг. Люди не вносять у термінал біля супермаркету нові п’ятсотки поспіль за номерами.
Позиція захисту: ми не банк
Керівництво Укрпошти будує свою відповідь на принципі розподілу відповідальності, і цю позицію варто викласти чесно, бо вона не позбавлена логіки.
Аргумент такий: пошта працювала з контрагентами, діяльність яких вже ліцензована Національним банком. Компанія приймала гроші й передавала їх до державного банку, тобто не була кінцевою точкою маршруту. Якщо до походження коштів виникали запитання, то ставити їх мали ті інституції, у яких ці кошти опинялися на рахунках, а це банківські установи з повним набором обов’язків фінансового моніторингу. Ми не банк, а перевізник.
Додається до цього і той факт, що протягом усього періоду операцій не надходило жодних офіційних повідомлень від правоохоронних органів щодо нелегального походження саме цих коштів. Ніхто не попереджав, ніхто не забороняв, ніхто не приходив.
Формально заперечити тут складно. Змістовно ж ця конструкція означає одне: кожен учасник ланцюга вважав, що перевіряти має хтось інший.
Системна інертність, або хто прокинувся першим
І ось тут історія перестає бути про пошту й починає бути про державу.
Банк, який приймав аномальні обсяги готівки новими п’ятисотками від неспеціалізованого транспорту, у розпал великої війни, звернув на це увагу регулятора лише майже через рік після початку такої практики. Рік працювали відділення, рік приїжджали мішки, рік хтось підписував прибуткові документи.
Своєю чергою, Національний банк виписав рекордні штрафи мережам платіжних терміналів лише у 2026 році, тобто через кілька років після того, як самі операції були зупинені. Не після того, як їх виявили. Після того, як вони закінчилися самі.
Такий часовий лаг залишає відкритим головне питання цієї історії, і воно значно неприємніше за питання про мішки з готівкою. Чи є повільна реакція системи наслідком надмірної бюрократизації процедур фінансового моніторингу, чи все ж таки реакція вмикається вибірково і рівно тоді, коли інституційне протистояння між державними структурами досягає точки неповернення?
Бо якщо вірна перша відповідь, то ми маємо справу з поганою технікою, яку можна полагодити регламентами. А якщо вірна друга, то фінансовий моніторинг у цій країні працює не як фільтр, а як аргумент у переговорах, і дістають його зі шухляди тоді, коли треба когось прибрати з посади.
Хоч би якою була відповідь, ця справа демонструє глибокі вразливості в системі контролю за рухом капіталу. Одинадцять мільярдів гривень готівки невідомого походження проїхали через державну інфраструктуру в перший рік великої війни, і жоден із запобіжників не спрацював вчасно. Не тому, що їх не було. А тому, що кожен із них розраховував на сусідній.