Минуло трохи більше сорока днів від початку кампанії, яку Президент України Володимир Зеленський назвав «40 днями примусу росії до миру». За цей час українські безпілотники здійснили серію ударів по території рф. Повідомлялося про ураження нафтопереробних підприємств, логістичних об’єктів, елементів військової інфраструктури та інших цілей, які, за оцінками української сторони, мають стратегічне значення для російської економіки та військового потенціалу.
Водночас росія різко збільшила інтенсивність комбінованих атак по українських містах. Під удари дедалі частіше потрапляють не лише енергетика чи військові об’єкти, а й логістична інфраструктура, склади, виробництва та цивільні підприємства.
За оцінками, оприлюдненими Forbes Україна, лише за останній місяць було знищено або серйозно пошкоджено сотні тисяч квадратних метрів складських приміщень. Серед постраждалих — логістичні комплекси великих українських торговельних мереж, виробничі підприємства, склади міжнародних компаній та об’єкти транспортної інфраструктури. Це означає не лише прямі мільярдні збитки, а й перебої з поставками, втрату робочих місць, додаткові витрати бізнесу та скорочення податкових надходжень.
Саме тому дедалі частіше звучить питання: як оцінювати ефективність такої стратегії?
У сучасній війні відповідь не може бути простою. Якщо удари по території противника змушують його перекидати ресурси, послаблюють військову промисловість або зменшують можливості фінансування війни, вони мають військовий сенс. Однак якщо відповіддю стають масовані атаки, наслідком яких є значні втрати української економіки та цивільної інфраструктури, суспільство закономірно ставить питання про співвідношення досягнутого результату та ціни, яку доводиться платити.
Варто враховувати й інший фактор. Росія завдає ударів по українських містах незалежно від того, чи проводить Україна далекобійні операції. Такі атаки відбувалися і до початку цієї кампанії. Тому стверджувати, що саме українські удари є єдиною причиною нинішньої ескалації, без достатніх доказів було б некоректно. Водночас масштаби останніх атак дійсно посилюють дискусію про необхідність максимально ефективного використання обмежених ресурсів.
Особливо гостро проблема виглядає на тлі дефіциту засобів протиповітряної оборони. Якщо країна вимушена одночасно вести наступальні операції та захищати критичну інфраструктуру в умовах обмежених можливостей ППО, питання стратегічних пріоритетів стає одним із ключових.
Українське військово-політичне керівництво заявляє, що розраховує на суттєве посилення власного виробництва далекобійних засобів ураження, балістичних ракет і систем протиповітряної оборони у 2026–2027 роках. Якщо ці плани будуть реалізовані, баланс сил може змінитися на користь України.
Але до цього моменту головним викликом залишається пошук балансу між необхідністю завдавати ударів по військовому потенціалу противника та збереженням власної економіки. Адже у війні вирішальне значення має не лише здатність завдати противнику шкоди, а й можливість довгостроково підтримувати стійкість власної держави, бізнесу та суспільства.