Політика Дональда Трампа дедалі більше нагадує спробу керувати світом за принципом ультиматумів: союзникам погрожувати, противників змушувати до поступок, а коли наслідки не відповідають очікуванням — шукати винних. Канадська історія, іранська кампанія та новий конфлікт із Зеленським демонструють небезпечну суперечність між президентською риторикою та реальними інтересами США.
- Канада: спочатку приниження, потім прохання про допомогу
- Іран: удари є, а політичного результату ніхто не гарантував
- Україна: від «у вас немає карт» до вимог змінити президента
- Що об’єднує всі три історії?
Канада: спочатку приниження, потім прохання про допомогу
Трамп роками говорить про Канаду як про майбутній 51-й штат, погрожує тарифами й поводиться так, ніби економічна залежність сусіда дає Вашингтону право диктувати йому умови.
Але Канада — суверенна держава, а не американська власність. І коли США потрібні додаткові енергетичні ресурси, з’ясовується, що партнерство з Оттавою набагато корисніше за політичні образи.
11 жовтня Марк Карні підтвердив готовність Канади максимально використовувати можливості експорту нафти й дизелю до США. Водночас він прямо застеріг: домовленість Вашингтона про російське пальне суперечить зусиллям союзників, спрямованим на припинення війни, оскільки приносить Москві додаткові доходи.
То в чому полягає американська стратегія? Погрожувати торговельними обмеженнями країні, від якої залежить власний енергетичний ринок, а потім розраховувати на її допомогу?
Іран: удари є, а політичного результату ніхто не гарантував
Трамп визнав, що після ліквідації частини іранського керівництва Вашингтону стало складніше зрозуміти, з ким вести переговори.
Але саме це питання мало бути частиною планування військової операції. Знищити керівників — не означає знищити державу, примусити її до капітуляції чи забезпечити появу зручного для переговорів уряду.
Якщо після застосування військової сили президент публічно говорить про невизначеність щодо співрозмовників, виникає питання до якості планування. Якою була кінцева мета операції? Який сценарій політичного врегулювання передбачався? Хто мав гарантувати виконання домовленостей?
Військова перевага без продуманого політичного виходу може не завершити конфлікт, а лише змінити його форму.
Україна: від «у вас немає карт» до вимог змінити президента
У лютому 2025 року Трамп публічно дорікав Зеленському, що в нього немає карт для переговорів. Тепер, коли Україна завдає ударів по російських нафтопереробних заводах, Вашингтон звинувачує Київ у погіршенні ситуації на паливному ринку й домагається припинення цих атак.
9 жовтня Трамп оголосив про домовленість щодо російського дизелю, а наступного дня заявив, що Україні варто обрати іншого президента, здатного домовитися про завершення війни.
Це вже не просто суперечка про тактику. Американський президент фактично пов’язує власні економічні проблеми з діями країни, яка захищається від російської агресії, і водночас відкриває Москві можливість отримати додаткові доходи від експорту пального.
Чи справді російський дизель здатен суттєво знизити ціни в США? За оцінкою Reuters, заявлені поставки покривають лише кілька днів американського попиту, а можливості Росії виконати всі обіцянки обмежені пошкодженнями нафтопереробних заводів та логістичними проблемами.
Тобто політична ціна домовленості може виявитися значно зрозумілішою, ніж її економічна користь.
Зеленський не має необмежених можливостей і залежить від зовнішньої підтримки. Але це не означає, що Україна не має власних важелів впливу. Удари по російській нафтовій інфраструктурі демонструють, що Київ здатний створювати для Москви відчутні економічні проблеми.
Вимагати від України обмежити такі дії, одночасно послаблюючи санкційний тиск на Росію, — рішення, яке потребує серйозного обґрунтування. А вимагати зміни українського президента — означає втручатися в питання, яке мають вирішувати громадяни України.
Що об’єднує всі три історії?
Канаді погрожують, хоча її ресурси потрібні американській економіці. В Ірані застосовують військову силу, але залишаються питання щодо політичного завершення операції. Україну закликають поступитися, тоді як Росія отримує можливість заробляти на продажі пального.
Це не доводить, що кожне рішення Вашингтона позбавлене розрахунку. Проте сукупність цих суперечностей ставить під сумнів послідовність американської стратегії.
Особливо тривожно, коли короткострокова внутрішньополітична вигода починає визначати зовнішню політику. Якщо головне завдання — показати виборцям нижчі ціни на пальне перед виборами до Конгресу, то довгострокові наслідки для України, відносин із Канадою та міжнародної безпеки можуть відійти на другий план.
США не бракує військової сили, фінансових ресурсів чи союзників. Проблема виникає тоді, коли демонстрація сили підміняє стратегічне планування, а відповідальність за невдалі рішення перекладають на партнерів.
Політика великої держави не може бути серією ультиматумів, імпровізацій і пошуку винних. Інакше навіть найпотужніша країна ризикує власноруч послабити ті союзи та механізми впливу, які десятиліттями забезпечували її глобальні позиції.
Тож головне запитання до Вашингтона сьогодні просте: якщо кожне нове рішення створює чергову проблему, то хто насправді керує ситуацією — стратегія чи політична імпровізація?