Сьогоднішній нічний російський ракетний удар по Київській області, внаслідок якого люди загинули просто на залізничній платформі, вкотре поставив питання, яке українська влада та керівництво «Укрзалізниці» роками уникають. Чому після дванадцяти років війни та понад чотирьох років повномасштабної агресії пасажир, який приходить на вокзал або платформу, фактично залишається сам на сам із ракетною загрозою?
Росія не приховує своєї тактики. Вона систематично атакує транспортну інфраструктуру. Це стало очевидним ще після трагедії на вокзалі Краматорська у квітні 2022 року, де загинули понад шістдесят мирних людей. Потім була станція Чаплине. Десятки ударів по вокзалах Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Києва, Павлограда, інших міст.
Жоден із цих випадків уже не можна назвати несподіванкою. Саме тому виникає закономірне питання: що змінилося у системі безпеки пасажирів?
«Укрзалізниця» справедливо пишається евакуацією мільйонів українців, роботою під обстрілами, відновленням пошкоджених колій та міжнародним визнанням. Це важлива робота, яку неможливо заперечити. Але за всіма цими досягненнями дедалі частіше губиться головне — людина.
Пасажир сьогодні змушений чекати потяг під відкритим небом. Під час повітряної тривоги він часто не знає, де знаходиться найближче укриття. На багатьох станціях його або немає, або воно розташоване настільки далеко, що скористатися ним за лічені хвилини практично неможливо.
Формально вимоги можуть бути виконані. Фактично — люди залишаються без захисту.
Парадокс полягає в тому, що держава постійно закликає громадян не ігнорувати сигнали повітряної тривоги. Але виконати цю рекомендацію на значній кількості залізничних платформ украй складно.
Якщо людина очікує поїзд на відкритій платформі, де вона має сховатися? Хто відповідає за її безпеку? Хто прийняв рішення, що на об’єктах із постійним масовим перебуванням людей не потрібні сучасні модульні укриття?
Після Краматорська держава мала розпочати масштабну програму переоснащення всієї залізничної інфраструктури. Після Чаплиного ця програма вже мала працювати. Після нинішньої трагедії будь-які пояснення про складність або нестачу коштів звучать дедалі менш переконливо.
За роки війни «Укрзалізниця» отримала мільярдну міжнародну допомогу на відновлення інфраструктури, цифровізацію та розвиток. Проте суспільство має право знати, яку частину цих ресурсів було спрямовано саме на захист пасажирів.
Скільки вокзалів обладнано сучасними укриттями? Скільки платформ мають безпечні місця для очікування? Чи проведено аудит ризиків усіх станцій, що розташовані поруч із логістичними, промисловими чи військово важливими об’єктами? Це не політичні питання. Це питання життя.
Росія відповідатиме за свої воєнні злочини. Але українська держава та державні компанії відповідають за те, наскільки вони готові мінімізувати наслідки цих злочинів.
Безпека пасажира не може залишатися другорядним питанням. Бо залізниця — це не лише рейки, локомотиви й графіки руху. Це насамперед люди.
І якщо після дванадцяти років війни люди продовжують гинути, очікуючи свій потяг, значить система цивільного захисту на залізничному транспорті потребує не косметичних змін, а повного переосмислення. Бо справжня ефективність державної компанії вимірюється не лише кількістю перевезених пасажирів чи відремонтованих кілометрів колії. Вона вимірюється тим, чи повертаються ці пасажири додому живими.