Українська влада роками декларує підтримку малого бізнесу, дерегуляцію та створення сприятливого інвестиційного клімату. Проте черговий пакет змін, що набуває чинності у серпні, демонструє іншу тенденцію — розширення державного контролю над підприємницькою діяльністю.
Нові банківські обмеження, посилення фінансового моніторингу, додаткові вимоги до звітності, контроль за рухом коштів і нові регуляторні процедури для окремих сфер бізнесу суттєво збільшують адміністративне навантаження на фізичних осіб-підприємців (ФОП). Формально всі ці заходи пояснюються боротьбою з ухиленням від сплати податків, відмиванням коштів та гармонізацією українського законодавства з європейськими нормами.
Самі по собі ці цілі є виправданими. Однак виникає принципове питання: чи дійсно основним об’єктом державної уваги є організовані схеми ухилення від оподаткування, чи черговий раз найпростішою мішенню стає легальний малий бізнес?
Останні роки демонструють стійку тенденцію: замість системного спрощення правил держава поступово переносить дедалі більше функцій фінансового контролю на банки. Саме банки дедалі частіше змушені оцінювати економічний зміст операцій, вимагати від клієнтів пояснення щодо походження коштів, аналізувати господарську діяльність підприємців та приймати рішення про обмеження проведення фінансових операцій.
У результаті підприємець дедалі частіше опиняється в ситуації, коли змушений доводити законність власної діяльності ще до того, як будь-яке порушення буде встановлено компетентним органом. Це створює атмосферу постійної правової невизначеності.
Підприємець починає витрачати ресурси не на розвиток бізнесу, інвестиції чи створення нових робочих місць. А на виконання дедалі складніших адміністративних процедур, взаємодію з банками та мінімізацію регуляторних ризиків.
Особливо суперечливо така політика виглядає в умовах війни. Українська економіка сьогодні критично залежить від приватної ініціативи. Саме малий і середній бізнес забезпечує значну частину робочих місць, наповнення місцевих бюджетів та економічної активності в регіонах.
У таких умовах будь-яке нове регуляторне навантаження повинно проходити простий тест: чи допоможе воно створити більше бізнесу, більше інвестицій і більше робочих місць? Якщо відповідь негативна, виникає закономірне питання щодо ефективності такого регулювання.
Світова практика свідчить: інвестор оцінює не лише рівень податків. Не менш важливими є стабільність правил, передбачуваність державної політики та мінімізація адміністративного втручання. Саме за цими критеріями сьогодні конкурують країни Центральної та Східної Європи за український капітал.
Коли відкриття або ведення бізнесу в Польщі, Естонії чи Румунії стає простішим і більш прогнозованим, ніж в Україні, це вже не проблема окремого підприємця. Це питання конкурентоспроможності держави.
Ефективна держава бореться з організованою злочинністю, тіньовими схемами та масштабним ухиленням від оподаткування. Неефективна — компенсує власну неспроможність дедалі жорсткішим контролем над тими, хто працює легально.
Саме тому сьогодні ключовим викликом є не кількість нових обмежень. А здатність держави створити такі умови, за яких чесний бізнес почуватиметься партнером, а не постійним об’єктом підозри.