Часто можна почути, що Європа — це високі зарплати, хороші дороги чи сучасна медицина. Але справжня Європа починається з іншого. З поваги до людської гідності.
Є простий тест, який показує, наскільки цивілізованою є країна. Подивіться, як у ній живуть люди з інвалідністю.
Чи можуть вони самостійно вийти з дому? Доїхати на роботу? Навчатися в університеті? Піти в кіно, театр чи ресторан? Подорожувати? Створити сім’ю? Працювати й будувати кар’єру?
У більшості країн Європейського Союзу відповідь на ці питання — так. Бо там інвалідність не означає ізоляцію від суспільства.
Держава робить усе, щоб людина могла жити максимально незалежно: доступний громадський транспорт, безбар’єрні вулиці, ліфти, адаптовані державні установи, навчальні заклади, робочі місця та реабілітаційні програми. Там не питають: «Як допомогти людині вижити?» Там створюють умови, щоб вона могла жити.
На жаль, в Україні ситуація зовсім інша. І так було ще задовго до повномасштабної війни.
Людей на інвалідних візках рідко можна було побачити на вулицях. Не тому, що їх мало. А тому, що міста часто були для них закритими.
Сходинки без пандусів. Високі бордюри. Недоступний транспорт. Державні установи, куди неможливо потрапити без сторонньої допомоги. Навіть звичайний похід до магазину чи кав’ярні нерідко перетворювався на складне випробування.
Сьогодні ця проблема набуває зовсім іншого масштабу. Російська агресія щодня збільшує кількість українців, які потребуватимуть безбар’єрного середовища.
Це військові, які втратили кінцівки. Це цивільні, поранені під час обстрілів. Це люди, життя яких назавжди змінила війна.
Після нашої перемоги десятки тисяч ветеранів повернуться додому. І головне питання полягає не лише в тому, чи забезпечимо ми їх сучасними протезами. Головне — чи зможуть вони повернутися до нормального життя.
Чи знайдуть роботу. Чи зможуть самостійно користуватися транспортом. Чи буде доступним університет для тих, хто захоче навчатися. Чи відкриє їм свої двері кожна державна установа, кафе, магазин або спортивний зал.
Європейський Союз давно зрозумів одну важливу істину. Безбар’єрність — це не соціальна пільга. Це інвестиція в економіку, людський потенціал і майбутнє країни.
Людина, яка має можливість працювати, навчатися й вести активне життя, не є тягарем для держави. Вона створює додану вартість, платить податки, відкриває бізнес, виховує дітей і робить суспільство сильнішим.
Україна сьогодні бореться не лише за території. Ми боремося за право бути частиною європейської цивілізації. Але членство в ЄС — це не лише виконання директив чи відкриття переговорних кластерів. Це насамперед цінності.
І одна з головних цінностей — рівні можливості для кожної людини. Саме тому після війни відбудова України має означати не лише нові будинки, дороги й мости.
Ми повинні побудувати країну, у якій людина на інвалідному візку не думатиме, як вийти з дому, а плануватиме свій день так само, як це роблять мільйони інших громадян. Саме тоді ми зможемо чесно сказати, що Україна стала по-справжньому європейською державою.