1 листопада, у День народних будителів, Болгарія вперше обрала жінку президенткою. Іліяна Йотова отримала у другому турі 57,57% голосів, її суперник Андрій Гюров — 39,48%. У першому турі 25 жовтня розрив був мінімальним: 34,76% проти 31,95%.
Я свідомо не поспішав із коментарем. Живучи в Болгарії, я бачив, наскільки ці вибори розділили суспільство: село голосувало за Йотову, великі міста — за Гюрова; молодь і діаспора обирали Гюрова, старше покоління — Йотову. Писати по гарячих слідах означало б стати на один із боків, а також повторити помилку частини українських коментаторів, які поспішили назвати результат поразкою України. Тепер, коли емоції вщухли, можна говорити спокійніше.
Моя теза проста: перемога Йотової — це не розворот, а продовження. І для України, і для самої Болгарії важливо розуміти, що саме продовжується.
Йотова прийшла до президентського крісла не з вулиці й не з популістської хвилі. Вона філологиня-франкофонка, випускниця Софійського університету, стажувалася у французькій Національній школі адміністрації (ENA) та в Центрі європейських студій у Страсбурзі. Сім років працювала на Болгарському національному телебаченні, дійшовши до керівниці дирекції новин.
Десять років, з 2007 по 2017, вона була депутаткою Європейського парламенту у фракції соціалістів і демократів. Там вона, зокрема, була заступницею голови спецкомітету з організованої злочинності, корупції та відмивання грошей. Далі — дві каденції віцепрезидентки поруч із Руменом Радевим і, з січня 2026 року, виконання обов’язків глави держави.
Ця біографія важлива, бо вона спростовує простий ярлик «проросійської» політикині. Людина, яка десятиліття працювала в європейських інституціях, мислить їхніми категоріями. Йотова — проєвропейська політикиня. Але передусім вона проболгарська: її питання до кожного рішення звучить як «що це дасть Болгарії?». Можна не погоджуватися з її відповідями, проте саме таке питання ставить собі будь-який національний лідер.
Андрій Гюров — фінансист 1975 року народження з Гоце-Делчева, випускник Софійського університету й американського Truman State University. Він працював кредитним аналітиком, викладав в Американському університеті в Болгарії, був співзасновником руху «Так, Болгарія», очолював фракцію «Продовжуємо зміни», а з 2023 року був віцеуправителем Болгарського народного банку.
Символічна деталь: саме Йотова в лютому 2026 року призначила Гюрова прем’єром службового уряду, який провів країну до парламентських виборів. Тобто суперники цієї кампанії ще кілька місяців тому співпрацювали в межах однієї конституційної конструкції.
Різниця між ними — не у виборі між Європою та Росією. Обидва бачать Болгарію в ЄС і НАТО. Різниця в акцентах: Гюров говорив про активного президента як противагу концентрації влади, Йотова — про мирне врегулювання і власну болгарську позицію в європейській безпековій політиці. Виборці зробили вибір на користь стабільності й тандему «президентка — прем’єр».
Є й глибший, символічний вимір цього вибору. Йотова втілює знайомий кожному болгарину архетип Майки Болгарії — спокійної, зрілої, турботливої постаті, яка оберігає дім від бур. Цей образ живе в поезії Вазова, у пам’ятниках на площах і в родинній пам’яті. Не дивно, що він найсильніше відгукнувся в селах і малих містах, особливо на північному заході, де Йотова перемогла з великою перевагою. Перемогла вона і в моєму Велико-Тирново — старій болгарській столиці, де архетип Майки Болгарії відчувається, мабуть, найсильніше. Гюров натомість говорив мовою сучасного міста, молоді й діаспори — мовою модернізації та інституцій.
Водночас прихильники Гюрова мають аргументи, які варто почути. На їхню думку, коли президентство й уряд опиняються в руках однієї команди, слабшає система стримувань і противаг, а саме президент мав би бути коректором влади. Вони також вважають, що скептицизм щодо допомоги Україні може зашкодити репутації Болгарії серед європейських партнерів. Ці побоювання — не ворожість до Йотової, а нагадування, що сильна влада потребує сильного контролю.
Якщо шукати точніше розрізнення, я б сказав так: Йотова — передусім проєвропейська політикиня, сформована французькою школою та десятиліттям у Європарламенті. Гюров, з його американською освітою, кар’єрою в американському банку і викладанням в Американському університеті в Болгарії, ближчий до атлантичної, проамериканської лінії. Обидва — західні політики, але з різними центрами тяжіння. І, на мою думку, саме це зіграло проти Гюрова. Суперечлива політика Дональда Трампа — то тиск на Київ, то загравання з Москвою, то мита проти європейських товарів — зробила американський орієнтир менш переконливим для болгарського виборця. Коли сам Вашингтон не дає чіткої відповіді, на чиєму він боці, ставка на Європу виглядає надійнішою.
Ще одна деталь, важлива саме з українського погляду. Йотова не раз зверталася до болгарської громади в Україні: як віцепрезидентка вона відвідала бессарабські села з болгарським населенням — Задунаївку та інші. Вона закликала Софію зробити політику щодо закордонних болгар національним пріоритетом і порушувати перед українською владою проблеми бідності, доріг і депопуляції цього краю. Про візити Гюрова до Бессарабії мені невідомо. Для сотень тисяч бессарабських болгар — громадян України — такі жести важать більше за передвиборчі гасла.
І тут Україні є чим відповісти — і варто про це нагадувати болгарам. Бессарабські болгари для нас не чужі, а свої громадяни, і пам’ять про болгарське відродження в Україні бережуть. Болград — «столиця» болгарської громади України, заснована 1821 року, — досі має пам’ятник своєму засновникові генералу Івану Інзову, Преображенський собор 1838 року і відновлений пам’ятник Христові Ботеву. Болградська гімназія виховала ректора Софійського університету Олександра Теодорова-Балана та двох прем’єрів Болгарії — Димитра Грекова й Олександра Малинова.
В Одесі, де в XIX столітті було одне з головних вогнищ болгарської культури, на будинку колишньої гімназії, в якій навчався Ботев, висить меморіальна дошка, а перед будинком Конгресу болгар стоїть його погруддя. Саме в Одесі Ботев написав свої перші вірші. В Одесі відкрито болгарську школу, а в селі Задунаївка, де Ботев учителював, створюють його будинок-музей. Показово, що цього серпня до пам’ятника Ботеву в Болграді поклав квіти Кирил Вальчев — новообраний віцепрезидент у парі з Йотовою. А в Болгарії побутує й давніша легенда: нібито засновник Києва, князь Кий, мав булгарське походження. Більшість істориків цю гіпотезу не підтримує, але вона добре показує, як глибоко болгари відчувають своє коріння в українській землі. Ця спільна пам’ять — міст між нашими народами, міцніший за будь-які політичні кон’юнктури.
Але найдорожча ціна цієї спільності — кров. Серед загиблих захисників України чимало бессарабських болгар, і генеральне консульство Болгарії в Одесі щороку вшановує їх хвилиною мовчання. Офіційної статистики загиблих за походженням немає, проте я переконаний: жоден народ Європейського Союзу не віддав у цій війні стільки своїх синів, скільки болгари — якщо рахувати болгар Бессарабії, громадян України. Болгарське суспільство має знати, що ця війна — не чужа для нього.
Найбільше емоцій в українському інфопросторі викликала заява Йотової про те, що вона скептично ставиться до військової допомоги Україні. Але варто чесно назвати речі своїми іменами. Болгарія для України — не стільки донор, скільки постачальник. Основна частина болгарських снарядів і боєприпасів потрапляє на фронт через комерційні контракти, значною мірою оплачені коштами Європейського Союзу.
Болгарія — одна з небагатьох країн ЄС, яка зберегла потужне виробництво боєприпасів радянських калібрів, саме тих, що потрібні українській артилерії. За роки війни болгарські заводи працювали на повну потужність. Це робочі місця, податки і зростання цілих регіонів.
Тому я переконаний: продаж зброї Україні триватиме при Радеві та Йотовій так само, як тривав би при Гюрові. Це вигідний для Болгарії шлях, і жоден прагматичний уряд від нього не відмовиться. Як слушно зауважує Олександр Тищенко, болгарська економіка відчула смак оборонних грошей і не захоче поступатися своїм місцем на ринку.
Однак у цієї вигоди є зворотний бік. Країна, яка виробляє зброю для війни проти Росії, не може водночас розраховувати на те, що Москва вважатиме її нейтральною. Серія вибухів на болгарських складах боєприпасів цього літа й осені — нагадування, що оборонна промисловість робить країну мішенню, хоче вона того чи ні.
Ключове гасло кампанії Йотової — мир і діалог. Воно зрозуміле суспільству, яке пам’ятає ціну війн і не хоче бути втягнутим у чужу. Але тут мушу висловити застереження, яке стосується не лише Йотової, а будь-якого політика.
Історія останніх років знає чимало передвиборчих обіцянок миру. Володимир Зеленський ішов на вибори з обіцянкою зупинити війну на Донбасі. Дональд Трамп обіцяв завершити війну в Україні за добу. Володимир Путін, прийшовши до влади на хвилі Другої чеченської війни, обіцяв швидко її завершити, але контртерористичний режим у Чечні офіційно скасували лише 2009 року. Сьогодні ж той самий Путін — агресор, який розв’язав найбільшу війну в Європі від 1945 року, головне джерело нестабільності в Чорноморському регіоні та військовий злочинець, на якого Міжнародний кримінальний суд 2023 року видав ордер на арешт за депортацію українських дітей. Усі ці обіцянки зіткнулися з реальністю, а в останньому випадку той, хто обіцяв мир, сам став причиною війни.
Причина проста: війна не залежить від однієї сторони. Політик може пообіцяти, що його країна не нападе. Але він не може гарантувати, що не нападуть на неї. Обіцянка, що війни не буде, за своєю природою схожа на обіцянку, що не буде землетрусу чи цунамі.
Тому, якби я був болгарським виборцем, я сприйняв би обіцянку миру з повагою до намірів, але й з обережністю. Найкраща гарантія безпеки — не слова про діалог, а сильні союзи, боєздатна армія і тверезе розуміння того, хто є реальною загрозою для регіону. І варто чесно визнати: сьогодні щитом Болгарії є Україна. Поки українські воїни стримують Росію на фронті, а український флот і дрони не дають їй панувати в Чорному морі, болгарське узбережжя від Варни до Бургаса залишається мирним курортом, а не прифронтовою зоною. Вірю, що Йотова з її досвідом європейської політики це розуміє.
Найточніший, на мій погляд, український коментар до цих виборів дав Олександр Тищенко, радник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Болгарії, в інтерв’ю «Телеграфу». Я повністю поділяю його тези.
По-перше, Тищенко нагадує, що вже вдруге за рік українські медіа та посадовці ставили на сили, які не мали шансів на перемогу, замість того щоб вибудовувати відносини з легітимною владою. По-друге, він не пригадує жодної заяви Йотової, яка ставила б під сумнів територіальну цілісність України. По-третє, закликає розрізняти військову допомогу, фінансову підтримку, гуманітарну допомогу й економічну співпрацю — це різні речі.
Особливо важливе його прохання припинити навішувати на іноземних політиків ярлики «проросійський» чи «проукраїнський». За кожним таким заголовком стоїть стотисячна українська громада в Болгарії, переважно жінки й діти, для яких ці ярлики мають цілком побутові наслідки. Якщо вже шукати Йотовій якесь «про», то, за влучним висловом Тищенка, вона передусім франкофонка.
Тищенко називає чотири напрями, де інтереси Києва й Софії збігаються незалежно від політичних симпатій:
- безпека Чорного моря;
- енергетика, зокрема участь України в атомному проєкті «Белене»;
- спільне виробництво зброї;
- залізничне сполучення Київ — Варна.
До цього варто додати «дипломатію кав’ярень і салонів краси», про яку він теж згадує: щоденну працю українців від Варни до Софії, яка формує ставлення болгар до України більше, ніж зустрічі перших осіб.
Перемога Іліяни Йотової — це вибір болгарського суспільства на користь передбачуваності. Вона продовжує курс, який почала ще як віцепрезидентка, і тепер працюватиме в тандемі з прем’єром Руменом Радевим. Така концентрація влади в руках однієї команди — рідкість для Болгарії останніх років, і вона дає шанс на стабільність після серії позачергових виборів.
Для України це не поразка і не перемога, а нова реальність, з якою треба працювати. Болгарія залишається в ЄС і НАТО, її заводи й далі вироблятимуть снаряди для українського фронту, а її президентка — досвідчена європейська політикиня, яка думає передусім про інтереси своєї країни. Нам варто поважати цей вибір і пояснювати, чому сильна Україна — в інтересах Болгарії.
А болгарському суспільству я побажав би пам’ятати: головна цінність — мир. Мир, який не обіцяють, а захищають. І сьогодні допомога Україні захищає мир у самій Болгарії.