Франція, Бельгія, Італія — студентські протести виходять за межі однієї країни. Шкільні страйки, блокування навчальних закладів, сутички з поліцією, підпали й погроми перетворюють соціальне невдоволення на серйозний виклик для європейських урядів.
У Ліможі вогонь знищив значну частину історичної ратуші XIX століття. У Брюсселі поліція застосувала сльозогінний газ і водомети після сутичок із протестувальниками. В Італії студентські демонстрації супроводжувалися сутичками, а в Мілані на тлі протестної активності сталися погроми та підпали.
За цими подіями стоять реальні проблеми: недостатнє фінансування освіти, зростання витрат, нерівність і невдоволення діями влади. Було б помилкою вважати всіх протестувальників провокаторами. Але так само помилково ігнорувати питання про те, хто використовує кризу та кому вигідне її подальше загострення.
- І тут неминуче виникає російське питання
- А як стосовно Ґрети Тунберг?
- Кому ж зрештою вигідний європейський хаос?
І тут неминуче виникає російське питання
Ослаблення європейських інституцій, взаємна недовіра між громадянами та владою, політична поляризація й конфлікти всередині ЄС об’єктивно відповідають стратегічним інтересам Кремля. Що більше європейські уряди змушені зосереджуватися на внутрішніх заворушеннях, то менше в них політичних можливостей для узгоджених дій у питаннях безпеки та підтримки України.
Однак збіг інтересів ще не доводить, що російські спецслужби організували конкретні погроми. Для такого висновку потрібні докази фінансування, координації, зв’язків організаторів із російськими структурами або цілеспрямованого втручання в мобілізацію протестувальників.
Водночас вважати загрозу іноземного втручання вигадкою теж не можна.
Французька влада вже викривала російські кампанії інформаційних маніпуляцій. У жовтні міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро попереджав, що Росія, Китай, Іран та інші зовнішні гравці використовують суспільні суперечності для поширення ворожих наративів. Окреме розслідування Le Monde у травні 2026 року описувало ймовірні російські операції, спрямовані на провокування конфліктів усередині французького суспільства.
Але є суттєва деталь: розслідування французького агентства Viginum щодо походження початкового заклику до протесту 17 жовтня на ранньому етапі виявило мінімальний іноземний вплив. Це не виключає подальшого інформаційного втручання, однак не дозволяє оголошувати Кремль організатором усього руху.
Зовнішньому гравцеві необов’язково створювати кризу з нуля. Іноді достатньо посилити вже наявний конфлікт.
Якщо молодь невдоволена школами, якщо родини відчувають фінансові труднощі, а громадяни не довіряють політикам, ці проблеми існують незалежно від Росії. Але інформаційні мережі, зацікавлені в дестабілізації Європи, можуть посилювати найрадикальніші повідомлення, поширювати провокаційні матеріали, протиставляти суспільні групи одна одній і подавати локальні заворушення як доказ повного краху європейської системи.
У цьому й полягає принципова різниця між організацією протесту та використанням його наслідків у власних інтересах.
А як стосовно Ґрети Тунберг?
13 жовтня вона справді приєдналася до акції французьких школярів у Сен-Дені та публічно підтримала протестувальників. Після цього в соціальних мережах з’явилися глузування й твердження, нібито активістка поспішила дистанціюватися від подальших заворушень. Однак достовірного підтвердження, що вона залишила рух саме через погроми, немає.
Тому перетворювати цю історію на доказ заздалегідь організованої операції було б некоректно. Набагато важливіше інше: публічна підтримка протестного руху не означає автоматичної відповідальності за кожну дію його учасників, але й популярність активіста не звільняє його від необхідності чітко визначати своє ставлення до насильства.
Кому ж зрештою вигідний європейський хаос?
Росії — якщо внутрішні конфлікти послаблюють єдність ЄС і відволікають європейські уряди від зовнішніх загроз. Радикальним політичним силам — якщо заворушення посилюють недовіру до чинної влади. Окремим провокаторам та організаторам погромів — якщо масові сутички дозволяють їм досягати власних цілей.
Але головними постраждалими стають звичайні громадяни: школярі, яким потрібна якісна освіта, родини, що оплачують дедалі більші рахунки, підприємці, чиї магазини громлять, і платники податків, коштом яких доведеться відновлювати знищені будівлі.
Тому питання має звучати не так: «Хто наказав усім вийти на вулиці?», а набагато конкретніше: хто організовує насильство, хто поширює неправдиву інформацію, хто фінансує провокації та які структури намагаються отримати політичну вигоду з того, що відбувається?
Європейським державам необхідно одночасно розв’язувати реальні соціальні проблеми й розслідувати можливе іноземне втручання. Самими репресіями суспільного невдоволення не усунути. Але й заплющувати очі на підпали, погроми та спроби зовнішніх гравців використовувати внутрішні конфлікти небезпечно.
Коли суспільство перестає довіряти власним інституціям, а протест перетворюється на руйнування, противники цього суспільства отримують додатковий простір для маневру. І завдання держави — не лише відновити порядок, а й не допустити, щоб реальні проблеми громадян стали інструментом чужої політичної гри.