Через рік після приходу Кароля Навроцького до президентського палацу польська політика опинилася у доволі показовій точці.
Президент послідовно робить ставку на жорстку риторику щодо України: Волинь, УПА, українська символіка, соціальні виплати біженцям, принцип «спочатку поляки», вимоги до Києва. Здавалося б, така політика має відповідати суспільному запиту і розширювати його електоральну базу. Але останні опитування показують значно складнішу картину.
Якби президентські вибори відбувалися зараз, за переобрання Навроцького готові були б проголосувати лише 38,6% поляків. 45% заявили, що не підтримали б його, ще 16,4% не визначилися. Саме такі результати отримав SW Research для Wprost. І ці цифри варто порівняти з результатом президентських виборів 2025 року.
Навроцький переміг Рафала Тшасковського, отримавши 50,89% голосів у другому турі. Тепер про готовність знову проголосувати за нього говорять 38,6%.
Звичайно, це не пряме порівняння: другий тур виборів змушує виборця обирати між двома кандидатами, тоді як соціологічне запитання про переобрання вимірює персональну підтримку президента. До наступних виборів також залишаються роки. Але політичний сигнал очевидний: через рік після перемоги Навроцький не сформував навколо себе стабільної суспільної більшості. І це важливо для розуміння його політики щодо України.
Ще цікавішим є інше опитування. За даними дослідження для Onet, 47% поляків позитивно оцінюють те, як Навроцький представляє Польщу на міжнародній арені. Негативно — 34,9%. Тобто його зовнішньополітичний образ оцінюється краще, ніж перспектива його переобрання. І це дуже суттєва різниця.
Польському суспільству може подобатися президент, який жорстко захищає інтереси країни, сперечається з партнерами, наголошує на історичних претензіях і демонструє незалежність Варшави. Але з цього зовсім не випливає, що поляки хочуть радикалізації внутрішньої політики або перетворення українців на постійний об’єкт політичної мобілізації.
Саме тут проходить межа, яку часто не помічають за межами Польщі. Останні місяці створюють хибне враження, ніби Польща стрімко перетворюється на антиукраїнську країну. Гучні заяви політиків. Суперечки навколо Волині. Українські прапори. Соціальні виплати. Міграція. Напади на українців.
У соціальних мережах усе це складається в дуже просту картину: «поляки більше не хочуть українців». Але реальність складніша. Польське суспільство справді стало значно критичнішим до України після безпрецедентної хвилі солідарності 2022 року. Ігнорувати цю зміну було б помилкою.
Проте критичне ставлення до політики Києва не означає автоматично підтримку ксенофобії щодо українців. Саме тому настільки показовою є реакція польських державних інституцій на зростання мови ненависті та насильства.
Коли Сенат виступає проти ксенофобії, коли польські політики публічно засуджують напади на українців, а питання безпеки іноземців стає предметом загальнонаціональної дискусії, це свідчить не про «антиукраїнську Польщу». Навпаки. Це свідчить про боротьбу всередині самої Польщі за межі допустимого.
Президент має повне право говорити про Волинь. Польща має право вимагати ексгумацій польських жертв. Варшава має право не погоджуватися з українською політикою історичної пам’яті. Так само польська держава має право переглядати соціальні програми для іноземців.
Але зовсім інше питання — політичне об’єднання всіх цих тем навколо одного образу «української проблеми». Коли в одному політичному дискурсі постійно опиняються Волинь, Бандера, українські прапори, біженці, соціальні виплати та привілеї для іноземців, виникає ефект накопичення.
Україна поступово перестає сприйматися лише як сусідня держава, з якою Польща має складні історичні відносини. «Українське питання» переноситься всередину польського суспільства. А це вже небезпечніше.