Київська каналізація, від якої залежить санітарна безпека мільйонів людей, працює на застарілому обладнанні, а підприємство втрачає фахівців і дедалі частіше змушене латати аварії замість системно оновлювати інфраструктуру.
За словами представника «Київводоканалу», за чотири роки підприємство втратило майже 40% персоналу. Частина електрообладнання експлуатується ще з 1970-х років, перепади напруги пошкоджують автоматику, а один електрик або слюсар нерідко виконує роботу кількох спеціалістів.
Це вже не просто проблема комунального підприємства. Це питання управління критичною інфраструктурою столиці.
Каналізаційний колапс — не фантастичний сценарій. Київ щодня відводить до 700 тисяч кубометрів стоків. Якщо через тривалий блекаут зупиняться насосні станції, місто ризикує зіткнутися з переповненням колекторів, затопленням підвалів і забрудненням Дніпра неочищеними стічними водами. Навіть часткова зупинка системи створює серйозні санітарні ризики.
Влада звітує про генератори та резервні потужності. Але генератор сам по собі не гарантує роботи системи: потрібні пальне, справне обладнання, технічне обслуговування та люди, які здатні все це забезпечити. А саме людей критично бракує.
Не менш показова ситуація з фінансуванням. Тариф для населення заморожений, а підприємство заявляє, що чинна плата покриває лише частину собівартості послуг. Однак виникає закономірне запитання: де багаторічний план модернізації, які об’єкти мали оновити першочергово, скільки коштів реально спрямували на заміну зношеного обладнання і хто відповідає за результат?
Посилатися лише на низькі тарифи недостатньо. Потрібно бачити фінансову звітність, перелік невиконаних робіт, стан резервного живлення та конкретні строки модернізації. Підвищення тарифів без прозорого контролю витрат може лише перекласти ціну управлінських провалів на мешканців.
Окремий ризик — внутрішньобудинкові мережі. Навіть якщо міські магістралі працюватимуть, зупинка насосів може залишити без води верхні поверхи. За тривалої відсутності опалення та електрики додається загроза замерзання труб і пошкодження систем, відновлення яких може затягнутися на тижні.
Найбільша небезпека — не лише старі труби, а роки роботи в режимі «гасіння пожеж». Якщо критична інфраструктура десятиліттями старіє, кадровий склад скорочується, а інвестиції поступаються аварійним ремонтам, суспільство має право запитати: хто і коли мав запобігти такому стану?
Киянам потрібні не заспокійливі заяви про кількість генераторів, а незалежний технічний аудит, відкриті дані про фінансування, план дій на випадок тривалого блекауту та персональна відповідальність посадовців за його виконання.
Воду й каналізацію не можна модернізувати після катастрофи. Хто відповість, якщо роками відкладені рішення обернуться надзвичайною ситуацією для всього Києва?