Президент Польщі Кароль Навроцький любить підкреслювати свій статус історика та захисника «історичної правди». Колишній керівник Інституту національної пам’яті Польщі побудував значну частину своєї політичної кар’єри саме на темах минулого.
Але останні заяви Навроцького показують проблему, яка давно існує в польській історичній політиці: межа між історичною наукою та політичним наративом стає дедалі менш помітною. Показовий приклад — його слова про битву під Монте-Кассіно.
Навроцький заявив:
«Завдяки патріотичному вихованню ми мали святого Івана Павла II, Збігнєва Герберта та інших великих захисників Монте-Кассіно».
Для польського суспільства Монте-Кассіно — один із головних символів національної пам’яті. І роль 2-го Польського корпусу генерала Владислава Андерса у цій битві справді була значною. Але з погляду історичної точності виникає важливе питання. Хто саме обороняв Монте-Кассіно?
У 1944 році монастир та оборонну лінію навколо нього утримували німецькі війська — зокрема підрозділи Вермахту, серед яких була 1-ша парашутна дивізія та інші німецькі частини. Штурм здійснювали війська антигітлерівської коаліції, включаючи 2-й Польський корпус генерала Андерса. Тобто поляки були не захисниками, а штурмуючими.
Іван Павло II та Збігнєв Герберт є видатними представниками польської культури та ідентичності. Але вони не були учасниками битви під Монте-Кассіно. Їхнє включення в один ряд із військовими героями є радше елементом формування національного міфу, ніж історичним аналізом.
Отже виникає багато питань до Навроцького як до історика. Щодо його професійності та освіченості.
Звісно, політик має право використовувати символи. І може помилятися у фактах. Але історик зобов’язаний розділяти:
— пам’ять і факти;
— національний міф і реальний перебіг подій;
— політичну інтерпретацію та історичний контекст.
Ця проблема особливо важлива для України. Навроцький регулярно вимагає від Києва «історичної правди» щодо Волині, ОУН та УПА. Він наполягає на польській оцінці цих подій і використовує тему історичних травм як один із ключових елементів своєї політики.
Але виникає логічне питання: Чи повинні однакові стандарти історичної точності застосовуватися до всіх сторін? Якщо історія не повинна бути інструментом політики в Україні, вона не повинна ним бути і у Польщі.
Українсько-польська історія має багато трагічних сторінок. Є злочини проти польського населення, які потребують визнання і дослідження. Але є також складний контекст ХХ століття: німецька та радянська окупація, боротьба за незалежність, трагедії цивільного населення з обох боків.
Історія не може бути змаганням, хто має більшу трагедію. Кароль Навроцький отримав політичну вагу саме завдяки історичній тематиці. Тому до його слів вимоги мають бути вищими, ніж до звичайного політика. Якщо людина виявляється профнепридатним істориком, то вона також може виявитися і профнепридатним політиком.
Бо справжня «історична правда» — це не тільки пам’ять про власних героїв. Це також готовність бачити повну картину минулого, навіть коли вона складніша і менш зручна для політичного використання.