В Одесі дев’ять учасників груп ТЦК отримали вироки у справі про викрадення та жорстоке поводження з чоловіками. Шестеро отримали реальні тюремні строки. Найсуворіший вирок — 7 років і 1 місяць позбавлення волі. Про це повідомив Офіс генерального прокурора України.
За даними слідства, у квітні–травні 2026 року військовослужбовці та залучені цивільні силоміць заштовхували чоловіків в автомобілі й відвозили до ТЦК. Людей били, застосовували сльозогінний газ, принижували та змушували розкривати персональні дані й інформацію про інших військовозобов’язаних.
Одному з чоловіків погрожували сексуальним насильством. Інший знепритомнів після застосування газу. В одного з потерпілих забрали 5200 гривень.
Це вже не питання правил вручення повісток. Це питання про те, де закінчуються повноваження держави й починається кримінальний злочин.
Мобілізація не дає нікому права викрадати людей, бити їх, погрожувати сексуальним насильством чи відбирати гроші. Військова форма не звільняє від відповідальності. Посвідчення не перетворює свавілля на закон. А посилання на виконання мобілізаційних завдань не може виправдовувати насильство.
Особливо показово, що всі дев’ятеро обвинувачених визнали провину та уклали угоди з прокуратурою. Шестеро отримали реальні строки ув’язнення, двом призначили службові обмеження з утриманням частини грошового забезпечення, ще одному — умовне покарання. Чотирьом на три роки заборонили працювати в районних ТЦК та брати участь у мобілізаційних заходах.
Але головне питання — не лише в тривалості покарання. Хто допустив, щоб люди, залучені до мобілізаційних заходів, діяли за описаною схемою? Хто мав контролювати їхню роботу? І скільки подібних епізодів залишаються поза межами кримінальних проваджень?
Один вирок не доводить, що такі дії є характерними для всіх ТЦК. Проте він підтверджує інше: у цій справі йшлося не про побутовий конфлікт і не про формальне порушення процедури, а про злочини, за які суд призначив реальні строки позбавлення волі.
Саме тому недостатньо просто повідомити про вироки й поставити крапку. Суспільство має отримати відповіді щодо контролю, відповідальності керівництва та механізмів, які повинні запобігати повторенню подібних випадків.
Якщо держава вимагає від громадян виконання військового обов’язку, вона сама зобов’язана дотримуватися закону. Інакше виникає небезпечний перекіс: від людини вимагають беззаперечного підпорядкування, тоді як ті, хто діє від імені держави, самі опиняються на лаві підсудних за насильство та викрадення людей.
Право держави на оборону не означає права на беззаконня всередині країни. Мобілізація може бути необхідною для захисту держави, але вона не може ставати виправданням злочинів проти громадян.
І ще одна важлива деталь: за повідомленням прокуратури, судовий розгляд щодо ще двох обвинувачених триває. Отже, ця історія ще не завершена.
Тепер питання до правоохоронної системи: чи буде розслідування таких випадків послідовним і незалежним? Чи суспільство й надалі дізнаватиметься про подібні зловживання лише тоді, коли чергова кримінальна справа набуде розголосу?
Закон має бути обов’язковим для всіх. Інакше вимога поваги до держави втрачає сенс саме там, де представники цієї держави самі нехтують законом.