В Україні роками існує очевидний парадокс: держава фінансує підготовку фахівців, університети видають дипломи, а бізнес після цього змушений самостійно довчати випускника професії. Тепер МОН знову пропонує механізм, який має зблизити освіту і роботодавців.
Бізнес має формувати запит на конкретні компетенції, університети та коледжі — адаптувати навчання, підприємства — надавати обладнання, наставників і місця для практики. На папері все виглядає логічно. Але виникає просте питання: чому цю очевидну модель потрібно запускати як чергову реформу, програму та систему договорів після десятиліть існування української освіти?
10 вересня МОН затвердило п’ять типових договорів між закладами професійної освіти та роботодавцями — щодо дуальної освіти, освітніх програм, стажування викладачів, використання обладнання підприємств і практичної підготовки студентів. Ще 1 вересня Кабмін затвердив новий порядок практичної підготовки студентів професійної освіти. У ньому передбачено, зокрема, студентський трудовий договір, офіційне оформлення практики та можливість укладати договори з роботодавцями на строк до п’яти років.
Тобто держава знову створює нормативну рамку, яка повинна змусити або допомогти системі працювати так, як вона мала б працювати в нормальній економіці. Але сам договір не створює фахівця. Так само не створюють його круглі столи, робочі групи, меморандуми, дорожні карти чи презентації про «синергію бізнесу та освіти».
Проблема значно глибша. Якщо підприємству потрібен інженер, воно повинно мати можливість впливати на те, чого саме навчають цього інженера. Якщо університетська лабораторія здатна виконати комерційне дослідження — бізнес повинен мати можливість швидко замовити цю роботу. Якщо компанія передає коледжу сучасне обладнання — студент повинен навчатися саме на ньому, а не на застарілих стендах. І якщо випускник чотири роки навчався за державний або батьківський кошт, роботодавець не повинен витрачати наступні шість місяців на пояснення йому базових виробничих процесів.
Ось тут і має вимірюватися ефективність реформи. Не кількістю підписаних договорів. Не кількістю учасників робочої групи. Не кількістю проведених форумів. А конкретними показниками: скільки випускників отримали роботу за спеціальністю; скільки часу роботодавцю потрібно на їх адаптацію; скільки компаній реально беруть участь у підготовці кадрів; скільки обладнання та лабораторій фактично використовуються; скільки студентів отримують оплачувану практику.
Причому проблема не нова. Саме дуальну освіту МОН розвиває вже кілька років, а ще у 2021 році міністерство прямо описувало необхідність тристоронніх договорів між студентом, закладом освіти та підприємством. Тому головне питання сьогодні не в тому, яку ще програму оголосить держава. Питання в тому, чи зможе вона нарешті перейти від постійного створення нових механізмів до контролю за результатом уже запущених.
Бо українській економіці потрібні не чергові концепції співпраці. Їй потрібні люди, які після отримання диплома можуть працювати. І якщо через кілька років випускник знову приходитиме на підприємство без практичних навичок, а бізнес знову буде змушений його перевчати, виникне цілком закономірне питання: а що саме за всі ці роки реформувала система освіти?