Поки частина українського суспільства та її вище керівництво у вологих мріях підраховують ефемерні майбутні репарації від росії, проза життя полягає не лише в тому, що цих репарацій не буде, а й у тому, що репарації доведеться виплачувати самій Україні.
Спочатку – чому не буде репарацій від росії. А не буде їх з досить простих причин. Сценаріїв, за яких мрійники очікують російських репарацій, два: програш росії у війні з Україною внаслідок капітуляції; програш росії внаслідок її дезінтеграції.
Як уявляють собі виплату репарацій в обох випадках ті, хто їх уже не лише поділив, а й розікрав? У першому випадку росія просто відмовиться їх платити. Як і хто її буде примушувати до виплат? Окупаційна українська армія? Колективний Захід у невідомо який спосіб? Сполучені Штати, яким би самим якось пережити Трампа та бодай не розвалитися? Який механізм стягнення коштів у держави-ізгоя, яка опинилася поза межами цивілізованого світу, але, тим не менше, має ядерний арсенал? Ну, конфіскують десь пару танкерів, арештують торгове представництво. Далі що?
У кращому випадку поділять оті горезвісні 300 мільярдів, заблоковані на закордонних російських рахунках. Та й то – Україні з них не перепаде ні копійки. Бо забули, хто дає нам гроші і хто контролює заблоковані російські кошти?
Другий сценарій – розпад росії. Тут взагалі говорити нема про що – у тій кривавій бані, яка розпочнеться на теренах нинішньої «федерації», там їсти не буде чого, які вже там репарації.
До всього ж: а ми що, уже виграли війну? Вже п’ємо каву в Ялті, а український солдат миє чоботи в Чорному морі? «Потужний наступ завершився незламно»?
Добре, облишмо сарказм і подумаймо про реальні речі, а саме: де Україна буде брати кошти на виплати репарацій своїм власним громадянам. Причому це доведеться робити у будь-кому випадку, програє Україна війну чи виграє. Головне, щоб вона збереглася як держава, бодай частково.
Втім, термін «репарації» не зовсім вірний. Бо йдеться про мільярдні виплати за рішеннями Європейського суду з прав людини, ухвалені на користь українських громадян, яких українська влада незаконно мобілізувала і які, попри сподівання керманичів України, вижили і повернулися додому.
А такі будуть. І будуть їх тисячі. І українські юристи вже зараз готуються до судів по стягненню з держави Україна компенсацій на користь цих громадян України. Той факт, що вітчизняні суди будуть програні, більшість цих юристів розуміє. Але на українські суди вони й не розраховують – розгляд позовів українською Фемідою є лише необхідним етапом у процесі звернення до ЄСПЛ.
Так, процедура буде нешвидкою – вона займе роки. Але яка різниця, якщо результат відомий наперед? І суми компенсацій будуть дуже немаленькі. І платити доведеться – Україна, як відомо, не росія: з нашої держави ті кошти здеруть у будь-який спосіб. Та, власне, і справедливо, хто б що з цього приводу не думав.
Скільки саме буде таких позовів – наразі, звісно, ніхто не знає. Але їхня кількість вимірюватиметься, принаймні, тисячами. І це ще дуже скромний прогноз, який можна дати, виходячи з розрізнених та далеко не повних даних щодо статистики судових спорів незаконно мобілізованих громадян України з власною державою.
Ще у липні 2024 року Голова Верховного Суду повідомляв про понад п’ять тисяч позовів до судів першої інстанції щодо рішень, дій та бездіяльності ТЦК. Так, звісно, це абсолютно різні позови – від питань щодо військового обліку до незаконної мобілізації, і скільки з них стосуються саме останнього питання, невідомо.
Але відтоді пройшло вже два роки, а маховик мобілізації лише набирає обертів. І, на жаль, випадки незаконної мобілізації лише збільшуються. Скільки саме з цих незаконно мобілізованих громадян дійшло до розгляду своїх справ у судах – невідомо. Але навіть ті, що виграли судові справи щодо незаконної мобілізації, далеко не всі повернули собі «статус кво», тобто були демобілізовані.
Як свідчить аналіз судових справ, принаймні у частині з них суди скасували рішення про мобілізацію військовозобов’язаних, але відмовилися зобов’язувати військову частину звільнити їх зі служби.
Тобто виникає правова колізія: незаконні дії, які у правовій державі не можуть породжувати законних наслідків, в нашій країні часто ці наслідки породжують. Що апріорі є абсурдом. Але не в цій країні і не за цієї влади.
Так, наприклад, у судовій справі № 340/3208/22 суди скасували наказ про мобілізацію, Верховний суд підтвердив це рішення, але відмовився зобов’язувати військову частину звільнити незаконно мобілізованого зі служби.
У справі № 160/2592/23 суди визнали дії ТЦК протиправними, але Верховний суд скасував рішення про звільнення зі служби. На його думку, «процедура призову військовозобов’язаного на військову службу під час мобілізації є незворотною, а визнання процедури призову протиправною не спричинює відновлення попереднього становища особи, призваної на військову службу, шляхом її звільнення».
Але тут же ми маємо й інший приклад: у справі №400/11496/24 П’ятий апеляційний адміністративний суд скасував призов заброньованого чоловіка та зобов’язав військову частину виключити його зі списків особового складу. На думку суддів, людина не повинна нести відповідальність за помилки або неналежну взаємодію державних органів під час оформлення бронювання.
А щодо позиції ВС про «незворотність мобілізації», судді цього суду зазначили наступне: «висновки Верховного Суду про визнання процедури призову незворотною, не є зразковими, а стосуються конкретного випадку військовослужбовця … незаконна мобілізація може бути оскаржена в суді як індивідуальний акт; [суд] відхиляє доводи про «незворотність» мобілізації, якщо вона була здійснена з порушенням».
Є й інші цікаві кейси щодо справ про незаконну мобілізацію, але наразі не про аналіз цих справ, а про те, що наведені вище приклади чітко свідчать: навіть всередині фактично підконтрольних ОПУ українських судів існують кардинально протилежні позиції щодо того, що робити з незаконно мобілізованими.
В Європейському суді з прав людини, на думку більшості юристів та правозахисників, позиція буде чітка і однозначна: незаконні дії влади щодо власних громадян не можуть породжувати законних правових наслідків для цих громадян.
Випадки незаконної мобілізації потраплять саме у цю категорію. Оскільки рішення ЄСПЛ будуть ухвалені вже однозначно після закінчення війни, то йтиметься не про скасування рішень про мобілізацію, а про виплату компенсацій за незаконні дії держави Україна та наслідки цих незаконних дій щодо громадян України.
Щодо юридичної основи рішень ЄСПЛ, то, скоріш за все, основною буде стаття 5 Європейської конвенції з прав людини, яка захищає право на свободу та особисту недоторканність: якщо мобілізовану особу фактично утримували у військовій частині без належної законної підстави, це може розглядатися як незаконне позбавлення свободи. Додатково можливі §4 — відсутність швидкого судового контролю за законністю утримання, та §5 — право на компенсацію, а залежно від обставин — ст. 8 (втручання у приватне та сімейне життя) та ст. 13 (відсутність ефективного засобу захисту).
Як говорить той же самий Голова ВС України у цитованому вище інтерв’ю, «Україна на сьогодні займає непочесне третє місце за кількістю заяв, які перебувають на розгляді Європейського суду з прав людини». Скільки саме справ за незаконну мобілізацію опиниться у ЄСПЛ через кілька років – невідомо. Але можна точно сказати, що за кількістю позовів від власних громадян Україна тоді впевнено займе «непочесне» перше місце.
Яким буде середній розмір присудженої компенсації – а в результаті розгляду скарг можете не сумніватися – теж невідомо. Практики щодо саме незаконної мобілізації поки що нема. Але бодай приблизно можна уявити собі ці суми, виходячи з практики ЄСПЛ у справах про незаконне позбавлення волі в Україні.
Ця практика показує компенсації від кількох тисяч євро за незаконне позбавлення свободи до 8–14 тисяч євро у справах із сукупністю порушень. Так, наприклад, у справі Chanyev v. Ukraine Суд встановив порушення Конвенції через утримання без судового рішення протягом приблизно півтора місяця і присудив 4 500 євро моральної шкоди. У справі Gerashchenko v. Ukraine, де незаконне тримання тривало значно довше та були додаткові порушення, Суд присудив 9 000 євро.
Тому за рік доведеного незаконного утримання у військовій частині обґрунтованою могла б виглядати вимога близько 15–25 тисяч євро. А у справах з незаконною мобілізацією йтиметься не просто про роки, а й про каліцтва та смерті. Тому якими саме будуть суми компенсацій – спрогнозувати вкрай важко.
Але, навіть якщо «середній чек» буде складати всього 10 000 євро, а позовів буде всього десять тисяч, то це вже сто мільйонів. Які Україна буде змушена викласти з власної кишені.
Тобто – з кишені своїх громадян. Ніхто ж не думає, що під такі виплати ЄС чи США нададуть нам фінансування? Чи хтось вірить, що представники влади України, на чиїй совісті, зокрема, лежить і незаконна мобілізація, «скинуться своїми»?
А цифра вище – це наймінімальніші прикидки. Бо і «середній чек» буде вищим, і позовів буде куди більше. Врешті, батьки і діти тих, кого держава незаконно відправила на убій, також мають право на компенсації.
Все це сумно. Але про наслідки правового свавілля ніхто не думає. Бо відповідати за нього будуть не конкретні люди, які віддавали незаконні розпорядження, а держава Україна. Тобто – кожен конкретно громадянин України, з кишені якого і будуть витрушуватися кошти на виплату внутрішніх репарацій. Хай вони й називатимуться «компенсаціями», від того аж ніяк не легше.
Врешті – хтось же вкинув до урн тринадцять з половиною мільйонів бюлетенів? За це теж комусь треба платити, хоч і далеко не всі це розуміють.