Прип’ять, Будинок культури. На стінах досі висять комуністичні портрети, а вся підлога вкрита протигазами. Їх десятки, сотні, і кожен дивиться в стелю порожніми скляними очима евакуації. Посеред цього поля облич стоїть голий чоловік, обмотаний тонкою целофановою плівкою, тією самою, якою ліквідатори колись обмотували костюми, щоб на них не осідав радіоактивний пил. Американець запалює факел. Чоловік бере вогонь і босоніж іде по протигазах.

Кадр знято. Чоловік повертає факел, і американець тягнеться до каністри, щоб погасити полум’я. Каністр дві. В одній вода. В іншій бензин. І він тягнеться до другої.

«Стій. Зупинись. Це бензин, Чеде. Не вода.»

Так Федір Александрович урятував життя Чеду Грації. І саме в цій кімнаті міг закінчитися незнятий до кінця «Російський дятел», фільм, який згодом отримав Гран-прі журі на Санденсі. Фотографія голого чоловіка з вогнем серед протигазів стала постером фільму. А людина, яка її пережила, через багато років написала книгу «Сіль». Вона вийшла у видавництві Veritas Publishing, і цю сцену в ній розказано так, що після неї вже неможливо читати текст неуважно.

1. Радіоактивна людина
2. Букет темно-червоних троянд
3. Цирк, що виходить із дощу
4. Мовчання по-українськи
5. Найстрашніший сон

Радіоактивна людина

Найстрашніше в цьому епізоді не бензин. Найстрашніше те, що сталося потім. Коли до фільму прийшла слава, фестивалі й нагороди, Чед, за словами автора, почав представляти його публіці як «радіоактивну людину». З усмішкою розповідав, що в нього радіоактивні кістки, що він заразився в Чорнобилі. Це не було правдою ні медично, ні фактично. Але Александрович бачив, як люди після цього злегка відступали, відмовлялися їхати з ним в одній машині і переставали кликати його будь-куди.

З цього він робить висновок, від якого стає холодно. Є речі, яких люди не прощають, і порятунок належить до них. Борг надто великий, щоб його нести, і вдячність, яку довго тримаєш у собі, перетворюється на щось інше. Легше зробити свого рятівника небезпечним, ніж усе життя бути йому винним. «Я врятував його життя у Прип’яті. І так, зрештою, він зробив мене радіоактивним.»

Отже, мемуар «Один день у Чорнобилі», з якого починається книга, зовсім не про тріумф. Він про день дружби, після якого все розпалося. Автора звільнили з усіх місць, де він викладав. Грошей від фільму, що існує завдяки його ідеї і його команді, він не отримав. І настав час, коли в нього не було грошей на ліки для хворої дитини. Фільм, який світ назвав перемогою, Александрович називає найбільшою невдачею свого життя.

Цікаво, як точно він знаходить для цього образ. Головна героїня фільму, радянська радіолокаційна станція «Дуга», це залізна стіна заввишки 150 метрів, яка слухала небо в очікуванні кінця світу. Фільм стверджує, що Чорнобильську станцію гнали за межі можливостей, щоб живити саме її. І ось парадокс, який автор помітив того дня: «Дуга» виявилася найменш радіоактивним місцем у всій Зоні. Злочин не залишив на злочинцеві жодного сліду. А сам Александрович після всього пише про себе: «Я став Дугою». Залізний скелет мрії, збудований, щоб дотягнутися за горизонт, і покинутий у порожньому полі.

Букет темно-червоних троянд

Але найголовніший момент мемуару не на фестивалі, а в Чернігівському театрі, в рідному місті автора. Після показу йому принесли величезний букет темно-червоних троянд, кольору десь між любов’ю і жалобою. Квіти були від чорнобильців, від інженерів і персоналу станції, які десятиліттями носили на собі тінь катастрофи. Він спитав, чому букет такий великий. Йому відповіли: тому що ви зняли з нас підозру.

Саме тоді Александрович і сформулював правило, яке проніс крізь усе подальше життя: «Не важливо покарати винного. Важливо виправдати невинного.» Цей букет він називає найдорожчим, дорожчим за Санденс, рецензії і фестивалі. І за нього, як він пише, заплатив усім: кар’єрою, стабільністю, дружбою і серцем, у якому одного дня знайшов залізо на місці тепла.

А потім прийшла війна, і Зона відповіла по-своєму. У лютому 2022 року російські війська пройшли на Київ через Чорнобиль і в Рудому лісі, на найрадіоактивнішій землі Зони, вирили окопи. Земля, у якій десятиліттями лежали поховані руді сосни, увійшла в них через руки, легені і шкіру. Солдати почали хворіти, дехто помер. Автор вважає, що це стало однією з причин, чому російська армія відійшла із Зони. Земля захистила себе сама.

У тій самій облозі, у Чернігові, помирала його 87-річна бабуся. Без світла, води й тепла, зі зламаною шийкою стегна, яку мати не могла донести до бомбосховища. Вона годинами, втрачаючи й повертаючи свідомість, читала «Отче наш». Жодна бомба не влучила в їхній будинок. «Можливо, саме її молитва врятувала Чернігів», – пише онук.

Цирк, що виходить із дощу

Далі книга виходить за межі України, бо за її межами опинився і сам автор. Уже 5 років він живе в Болгарії, відрізаний від усіх, з ким жив і працював. Тут починається найдивніша і, мабуть, найсильніша частина «Солі», мемуарна проза «Орфей 27: Смерть після Санденсу», де пам’ять і міф уже не розрізнити.

У Софії, біля музею сучасного мистецтва Топлоцентрала, через маленьку річку Перловицю, в якій ніхто ніколи не бачив перлів, Александрович власноруч збудував міст із консервних бляшанок. На 27 банках він видряпав голкою 27 текстів, 27 років одного людського життя. Міст будувався для Ярослава Кмитка, саксофоніста і друга, з яким вони на початку війни жили в одній софійській квартирі, а потім перестали спілкуватися. Автор чекав, що Ярослав прийде і пройде цим мостом. Він не прийшов.

А вночі пішов дощ. Краплі барабанили по бляшанках, і ритм поступово складався в марш, у цирковий марш. І тоді з дощу вийшов цирк: мокрі вантажівки, червоні шатра, кукери з дзвіночками на поясах, нестинари в білому, жінка-змія, людина-вовк. Попереду йшов невисокий щільний чоловік у сомбреро, на полях якого золотими нитками була вишита кульбабка, що розсипається. Він грав на саксофоні. А потім цирк розібрав міст банка за банкою і пішов у зливу. Автор кинувся в річку й поплив слідом, кричачи: «Зачекайте мене!»

Відтоді цей цирк і веде книгу. Він вантажиться на іржаву баржу на Дунаї, і щоразу, коли баржа заходить у туман, щоб пробитися через Трансильванію додому, в Україну, вона виринає знову біля болгарського берега. Дунай у Александровича не просто ріка, а шов між світами, що працює лише в один бік. Цирк іде в обхід, через стару Фракію, де ходив Орфей. Через Велико Тирново, місто на скелях, яке пережило чуму, коли живих ховали разом із мертвими, а тих, хто вибирався з могили, вбивали вдруге. Через гори до Олімпу.

У цю подорож уплетено і те, що трапилося насправді. Наприклад, склянку соку на 42-му поверсі на П’ятій авеню. Помаранчевий сік із кригою, який наполегливо пропонують тричі, і балкон, на який раптом пропонують вийти подивитися на нічне місто. Автор розуміє, що вибір простий: склянка або балкон. І, як Сократ, бере склянку. Металевий присмак, тепло під шкірою, кольорові кола перед очима. Він вижив. Але саме звідси назва: «Смерть після Санденсу». За його словами, тіло вижило, а душа почала гнити, і з цього гниття його витягнув Ярослав. Повернув йому життя і здатність створювати. А потім помер.

Ярослав Кмитко помер на Великдень, о 23:56, за 4 хвилини до відкриття царських врат. Через два тижні після похорону автор посадив квітку на його честь. Того самого дня і тієї самої години, коли тіло Ярослава кремували в Пловдиві, улюблений художник Ярослава висипав на цю квітку гаряче вугілля. А за рік на тому місці виріс гіацинт, якого ніхто не садив. І такий самий гіацинт виріс на могилі Ярослава у Вінниці. Греки вірили, що на пелюстках гіацинта написано: «Ой, горе».

Мовчання по-українськи

Між мемуаром і «Орфеєм» стоять вірші і п’єси, і в них ті самі люди і ті самі місця говорять іншими голосами. Цикл «Міст між світами» складається з віршів про війну і вигнання та віршів з Балкан. Тут Бог не може підняти каміння, яке сам створив, і ім’я цьому каменю – людина. Тут дух загиблого поета перелітає між шестиповерхівками Херсона, куди влучили снаряди. А на софійській вулиці Пиротській автор чекає звуку саксофона, що протрубить в останню путь.

Моноп’єса «Лопата» віддає голос Іванові, бессарабському болгарину з Буджака і колишньому ліквідатору. У 26 років у нього була одна хвилина на даху реактора, і вони з другом Атанасом рахували секунди дитячою лічилкою. Тепер він дивиться новини без звуку і пояснює глядачам різницю між двома мовчаннями. У болгар мовчання означає згоду. В українців це незгода, тільки затиснута. І він, болгарин, вирішує, що мовчить усе-таки по-українськи, бо не хоче погоджуватися з тим, що показують.

П’єса «Глухота» веде 13-річного хлопця, який сам прийшов до монастиря у Щасті, крізь чернецтво, мистецтво і війну до позивного «Ігемон». За ним ходить одна і та сама сутність у різних тілах, і в сцені екзорцизму вона ставить ченцям питання, яке не дає спокою і після прочитання: хто сказав, що це демон, а не просто розум, який не витримав? Адже безумство не платить церкві десятини, а одержимість платить.

А в «Німоті» все повертається на манеж. Поет у вицвілому костюмі Арлекіна чистить клітку зі сплячим ведмедем і каже, що йому сьогодні 44 і що він купив у Велико Тирново тисячу заходів сонця і жодного світанку. Він ловить нічного метелика складеними долонями і не знає, живий той чи вже ні. Потім бере мішок солі і обсипає манеж колом. Сіль, каже він, не пускає мертвих. Сіль — це сльози Содому. Він ступає на неї босою ногою і кривиться: пече. Завжди пекла. А з-за завіси виходить П’єро з саксофоном, Ярослав Кмитко, який за всю п’єсу не скаже жодного слова.

Найстрашніший сон

Наприкінці книги Александрович зізнається у своєму головному кошмарі. Це не отрута, не замах і не газ. Це повернення. Йому сниться, що він іде вулицями в Україні, впізнає будинки й запахи, і раптом усі навколо починають сміятися: навіщо ти повернувся, який ти дурень. Сміються знайомі й незнайомі, живі й мертві. І він розуміє, що вже не зможе виїхати.

Тому останні сторінки «Солі» стоять на мості. Залізна книга, видряпана голкою, розгортається над чорним Дунаєм, і кожна її сторінка стає кроком. На тому березі видно ліси, гори і десь далі Україну, про яку йому сниться кошмар. Але поки він іде мостом, страху немає. Є тільки крок, наступний крок і залізо під ногами, що тримає.

Отже, «Сіль» — це книга людини, яка зробила правду своєю професією і заплатила за неї всім, що мала. Вона написана не для того, щоб когось покарати. Вона написана, щоб заступитися за тих, хто вже не може говорити сам: за ліквідаторів, на яких звалили чужий злочин, за бабусю, яка молилася в облозі, за друга, який хотів дожити до 27 років, щоб зрозуміти музику. Сіль на манежі пече босі ноги, і автор знає це краще за всіх. Але щоночі він знову бере мішок і йде по колу.

Книгу Федора Александровича «Сіль» можна придбати на Rozetka.