Тема не нова, але торкнутися її знову спонукав нещодавній спіч Коломойського, який чи то сидить, чи то не сидить в СІЗО. Серед іншого він торкнувся фінансів та того, що робитиме Україна після війни, коли закінчиться західна допомога.

Це наштовхнуло на думку – а наскільки держава Україна надійна як фінансовий партнер? Якщо спримітизувати, то виходить наступна ситуація: ми, як громадяни України, ведемо з державою Україна фінансово-господарську діяльність. У той чи інший спосіб — хтось як підприємець, хтось як найманий працівник, хтось як пенсіонер. В даному випадку це неважливо, важливо, що ми ведемо цю діяльність з державою з допомогою папірців, які випускає держава на своїх умовах і за правилами, які диктує держава.

Папірці – це гроші. І Коломойський підняв тему, про яку притомна людина не може не думати – а що вони коштуватимуть завтра? Тобто яка реальна ціна отих гривень, які ми прагнемо заробити і накопичити у якомога більшій кількості? І ключове тут – а чи можна довіряти державі Україна у стабільності гривні і її вартості?

Відповідь, на жаль, тут доволі очевидна. Ні. Довіряти державі у здатності забезпечити стабільність національної валюти не можна. Більш того – держава, здається, навіть не розуміє, що цю стабільність треба і можна забезпечувати. Можна заглибитися у причини цього, але не суть. Суть в тому, що контрагенту «Держава Україна» у ключовому питанні – фінансах – довіряти не можна.

Але це породжує наступне запитання: а в чому взагалі їй, тобто державі Україна, можна довіряти? Будь-яке існування держави засноване на суспільному договорі: громадяни країни зобов’язуються частину свого життя, здоров’я та статків виділити для держави, а остання, своєю чергою, має їм те компенсувати у вигляді оборони, захисту життя та здоров’я, соціальних послуг тощо.

Звісно, ця конструкція набагато складніша, але не будемо заглиблюватися у високі матерії, в яких сотні, якщо не тисячі, років ламають списи й голови куди мудріші за нас люди. Головне, що треба розуміти у нашому випадку – ця співпраця держави й громадянина має бути взаємовигідною, у сухому підсумку «виходити в нуль»: всі задоволені, ніхто нікому нічого не винен. І, найголовніше, — партнери мають забезпечувати виконання своєї частини договору.

Що ж робиться з цим в Україні? Наскільки партнери, тобто громадянин і держава, виконуюсь свої зобов’язання? Давайте пробіжимося по основних обов’язках держави щодо громадян. Вийде тезово, але наразі більшого й не треба.

Отже, держава має забезпечити зі свого боку своїм громадянам наступне: захист життя, прав і свобод; захист суверенітету та територіальної цілісності; незалежне і справедливе правосуддя; охорону здоров’я та рівний доступ до медицини; такий же рівний доступ до освіти; доступ до праці та гідні умови життя; захист власності; захист довкілля; рівний доступ до всіх благ і свобод, які може надати держава своїм громадянам.

Все це, хоча куди пафосніше, прописано в Конституції. Перелік не виключний, його можна розширити, але не суть. Суть в тому, що все це – фількіна грамота. Навіть не варто розбирати по пунктах. Достатньо відкрити стрічку новин, у якій щодо всього вище переліченого є відповіді: нескінченні корупційні скандали, неправосудні вироки та неправомірні дії правоохоронних органів; армія, частину якої держава перетворила на каральний орган всупереч своїй же Конституції; безкінечні збори на лікування та на їжу; злиденні пенсіонери, копійчані зарплати та соціальні виплати. Перелічувати далі нема потреби – той, хто має очі, сам все бачить.

Добре, що ж за ці всі «блага» вимагає держава зі свого громадянина? Якщо коротко, то основний набір тут випливає з обов’язків держави щодо громадянина: захист Вітчизни; сплата податків і зборів; дотримання законів України; захист довкілля і культурної спадщини; захист прав інших людей.

Власне, логічно – одне випливає з іншого, типові партнерські відносини. Якби не кілька нюансів. Перший із них ми вже згадували – держава не виконує своїх обов’язків щодо власних громадян. Від слова «ніяк».

Другий нюанс не менш важливий. А, можливо, важливіший за перший: громадянин України, по факту, жодним чином не може примусити свою державу виконувати свої обов’язки щодо нього. А от держава – якраз навпаки. Прикладів маса – від дій ТЦК по відлову «захисників», яких примушують виконувати конституційний обов’язок по захисту України, до автоматичного арешту рахунків і стягнень з людей, яких держава вважає боржниками, що не сплатили податків. Напрошується неприємна аналогія з дев’яностих, яка має неприємну назву «рекет».

Так, звісно, мобілізація і податки – справа примусова, це у будь-якій державі так. Але суть в тому, що це (як і все інше) має відбуватися на паритетних засадах: ви нам одне, ми вам – інше. Той самий суспільний договір.

А у нас гра йде в одні ворота. Держава має всі механізми примусу громадян до виконання обов’язків, які вона визначає сама. Мало того – ці обов’язки і правила довільно і свавільно змінюються у разі потреби. А от громадянин має лише одне право – виконувати забаганки держави. Все, більше нічого. Навіть у праві відмовитися від громадянства України йому відмовлено. Не кажучи вже про право змінити владу – про те, коли у цій країні будуть вибори, можна навіть не гадати.

Втім, досить – тему можна розвивати безкінечно. Краще повернімося до заголовку – наскільки держава Україна надійна у якості контрагента, партнера? В чому їй можна довіряти? Що вона гарантує своїм громадянам у якості сторони суспільного договору? Відповідь, на жаль, трошки очевидна. Чим все це закінчиться? Тим, чим і має закінчитися. Чи у когось є якісь інші варіанти?